Оксана Аннич. "Ще ніби вчора..."

Ще ніби вчора, долі у одну зв'язали,
У вірному коханні присяглись.
Жили у радості й розлуки не чекали,
Але на жаль прийшла стражданню мить.

Мені у вічі з відчаєм поглянеш,
І я відчую, що душа горить.
Наче в останнє міцно обіймаєш,
Від болю моє серденько щемить.

Так сильно не хотілось відпускати
І на останок в голові думки:
"Не встигла ж таємницю розказати!
Пробач, коханий мій... - промовиш пошепки,-

Стривай, вернись лиш на хвилинку,
У мене є для тебе новина!
Забула розповісти про дитинку.
Ось тут, під седсерцем в мене, донечка твоя..."

Солені сльози по щоці стікали;
Не про таке ми мріяли життя.
Чому війна коханого забрала?
Невже до віку буду я сама?

Так важко з близькими прощатись,
Так тяжко проводжати їх в далеку даль.
Самотнім на одинці залишатись,
Охоплює журба й гірка печаль...