Оксана Аннич. "Самотність". Вірш (читати, слухати)

Невже старію я?
Уже підходить до кінця життя,
А я кохати так і не навчилась -
Усе трудилась та трудилась...

Мене самотність не лякала,
Усіх від себе проганяла,
А зараз дивлюсь - я ж сама!
Нікому не потрібна стала я...

Погляну у вікно - там радість, метушня,
Весело й гамірно сміється дітвора.
Зітхнувши, очі закриваю - 
Своє дитинство пригадаю...

Згадаю батька, матір й брата,
Гостями була повна хата,
Та вечорниці біля річки,
Вплітала мама в коси стрічки...

Ще пам'ятаю сивих бабцю й дідуся,
Біжу до них й зі всіх сил пригорнуся...
І їх стара побабчена рука
По голові мене постука...

Ще пригадаю: хвіртку відчиню
І поглядом усіх їх проводжаю...
Та, повернувшись, випущу сльозу,
Стисну плечима й в місто вирушаю...

Багато спогадів у серці залишилось,
Багато раз мені усе це снилось,
Але, на жаль, минуле не вернути...
Дай Бог, хоча б нічого не забути!

Бо спогади ті душу зігрівають
Та інколи сум розсівають.
Шкода, що пізно зрозуміла,
Побудувати щастя не зуміла.
Тепер залишилась сама -
Нікому не потрібна і стара...