Оксана Аннич. "Розстелені рядки". Вірш про війну на Сході України

       Оксана Аннич

   РОЗСТЕЛЕНІ РЯДКИ

Розстелені на аркуші рядки,
Написані із горіччю на серці...
Їх зможуть зрозуміти ті батьки,
У кого діти мертві.

Цю біль відчує лише та,
Хто народила сина й відпустила
Дожити на війну останнії літа.
Хотіла втримати, та не зуміла.

Вона благала: "Не іди,
Не покидай мене, прошу, не треба!
Не йди, синочку, не іди!
Наперед себе не впущу до неба!

У тебе все попереду життя!
Ти молодий, тобі ще жити й жити!
Нам не війна потрібна, а сім'я!
Мені б хоча б онуків поглядіти!"

Стікала по щоці сльоза,
Слова благання не вщухали,
Від жалю розривалася душа,
З обіймів руки мами сина не впускали.

"На кого кидаєш мене, стару?
Кого тепер будитиму раненько?
Хто ж поховає, як помру?
Не взнає більше радості серденько!"

Минають дні, неділі й місяці —
Конверт приходить матері від сина.
Читаючи, тремтить лист у руці —
Радіє жінка, бо щаслива.

"Не бійся, мамо, я живий!
Не плач, зі мною усе добре.
Змінився я, я більше — не малий.
Тепер я став відважний і хоробрий.

Багато нас таких, як я.
Усі ми тут народ свій захищаєм!
Ми розуміємо ціну життя,
У горі один другому допомагаєм.

Ти знаєш, мамо, ми щодня
Разом до Бога молимось й благаєм,
Щоб доки Україну бороня,
Він не забрав усіх, кого кохаєм.

Матусю, вір, я повернусь!
Недовго воювати нам зосталось.
Прийду й до твого серця пригорнусь,
Воно уже багато настраждалось!"

Минув ще час, і знов приходить лист:
"Ваш син загинув у полоні..."
У вухах жінка чує лише свист,
Не втримала листа в долоні...

Вернувся син у цинковій труні,
Народ стрічав героя на колінах.
Усі завмерли в тишині,
Коли стрічати мати вийшла сина.

"А я ж благала, сину, не іди,
Не залишай мене, прошу, не треба!
Молю, синочку, встань та обійми!
А якщо ні, то забери й мене до неба!"