Марія Пригара
КОЗАК ГОЛОТА
Ой же й широкі дунайські степи: ні кінця їм не видко, ні краю... Ширяють над степом орли-сизокрильці, виглядають згори необачне птаство. Як звечоріє, хмарами летять на степові озера дикі гуси та срібнопері лебеді, не бояться нікого: хто там буде в степу їх полохати! Хіба часом вискочить на горбок тонконогий сайгак (вид антилоп, що раніше заселяв степи України) чи здоровезний тур вихилить із трави лобату голову, наставить роги, пошукає — з ким би його позмагатися силою?
Стелиться степом битий шлях: ним татари-буджаки (народ, що сформувався на території Південної Бессарабії, сучасна Одеська область) ходять з Дунаю до Дніпра, а звідти на Дніпро-Славуту. Палять дорогою села, хутори-зимівники, хапають, кого перестрінуть.
Гірко плачуть бідні бранці, йдучи тим ординським шляхом. Розлучить люта неволя дочку з матір'ю, сестру з братом, чоловіка з жоною. Усіх продадуть на ринку татарські мурзи — кого в Туреччину, кого персіянам чи арабам, жменями насипатимуть у глибокі кишені вторговані за ясир золоті цехіни.
А хто ж то скаче шляхом? Може, татарин, приторочивши до сідла сирицю, женеться за якимось бідолахою, що втік з улусу на світанні, коли задрімала сторожа?
Ні, то не татарин, то запорожець скаче. Не з товариством їде, сам-один верстає шлях до Дунаю. Раз по раз стає в стременах, оглядає степ з-під долоні, зсунувши на потилицю шапку. А воно й шапка! Травою підшита, вітром підбита, тільки й того, що шлик є та китиця! І жупан розпанаханий, крізь діри голе тіло світить.
Як є козак Голота, що про нього ото пісню співають:
Ой там гуля степами козак Голота,
не боїться ні вогня, ні меча, ні третього болота!
Та запорожцеві байдуже: Голота, то й Голота! Хоч шапка дірява, зате кінь добрий — три дні біжить, не втомиться. Хоч козацька одіж і в дірках, зате зброя справна: і спис є, і рушниця-пищаль за плечима, і гостра шаблюка при боці. Ще й важкого молота-келепа до сідла приторочено — ворогів у бою влучати.
Не на гулянку вибравсь козак із Січі аж до Дунаю. На одчай душі скаче в татарську орду — визволяти свого побратима.
На полюванні одбивсь шибайголова (смілива, відчайдушна людина) од своїх, погнався зопалу за табуном сайгаків — і наче у воду впав. Помчав Голота шукати — тільки шапку козацьку знайшов біля степової могили, на прим'ятій, потолоченій траві. Мабуть, розігнався Максим та й наскочив у степу на татарську засідку.
Місяців зо три й чутки не було, а оце прибила звістка на Січ, що бачили Максима в колодках у місті Кілії, у багатющого мурзи (великий пан у східних народів) Гасанбея. Править за нього мурза тяжкий викуп — три тисячі золотих цехінів. Не буде викупу, казав, продасть бранця, куди сам схоче...
Засідлав коня Голота — й гайда до Кілії. Пропаде Максим, замордують у неволі... Золота ж узяти ніде!
... А вже ген-ген курять димки на обрії: чи не Кілію видко? Мріють удалині чорні цятки: то пасуться край міста табуни та отари. їздять коло них верхи чабани в кошлатих кожухах, бігають злющі пси. Час, мабуть, звертати. У тих ординців очі, мов у шулік: хоч і за п'ять верстов угледять гостроверху козацьку шапку.
Скочив із сідла запорожець і повів коня у глибоку долину.
Шумить у долині одвіку не кошена трава, хлюпотить у комишах срібноводе озерце, а на схилі здоровань дуб розпросторив темні вузлуваті віти. І паша коневі є, й вода — чого ще треба подорожньому!
Пустив на попас коня, а сам поліз-побрався на високого дуба — роздивитися, чи таки ж немає поблизу ординців? Глянув пильно — нікого не видко: тільки табун блукає на обрії...
І спало тут на думку козакові: а може, пробратися до Кілії з жебрацькою торбою? Пустити очі під лоба, зігнутися в три погибелі: «Подайте сліпому-невидющому!» — ходять і в орді старці та каліки за проханим хлібом...
А йому — аби до того Гасанбея добитися, вистежити, чи ще тут Максим, чи не продано його кудись на галери.
Може, й пощастить: чи побачить крадькома, чи знак побратимові дасть. А там — козак не в тім'я битий: щось та прирозуміє!
З такою думкою зліз запорожець із дуба. Глянув на сонце — на обрій хилиться: недалеко й до смерку. Попоїв житньої соломахи з водою і ліг у траву спочити на часину. Незчувсь, як і заснув, поклавши кулак під чубату голову.
Та не так сталося, як гадалося! Спить козак і не знає, що на нього чигає (очікує) лихо. На своє безголів'я вилазив на дуба: накинув його оком не хто інший, як сам старий мурза Гасанбей. Виїхав мурза по обіді в степ — глянути, як там пасуться його коні та вівці, допильнувати чабанів: чи не пече котрий нищечком хазяйську овечку, сховавшись у байраці.
Та й запримітив — не димок од чабанського вогнища, а козака на дубі, що, не дуже хапаючись, злазив собі по гілках на землю, мов і не в чужому степу виглядав ворога, а сидів на тому дубі на чатах десь у Великому Лузі.
Аж затрусився Гасанбей, як угледів, серце заграло в грудях, мов у молодого. Бач, куди потрапив зухвалий січовик, бач, як вистежує та винюхує! То не втече ж він звідсіля, побіжить за конем, мов собака на припоні!
І вже мчить Гасанбей у долину, розважа в думці, як спійма козака живцем, без жалю періщить коня важкою нагайкою.
Може б, і пропав козак без усякої слави, та почув вірний кінь щось недобре, захропів, тупнув ногою: «Уставай, господарю!».
Схопився Голота мов опечений — і в сідло. Гаразд, що коня не розсідлав. Вискочив з долини—свиснула татарська стріла біля вуха.
— Гей, забродо! — гука мурза, важко зводячи дух. — Де тобі битися з Гасанбеєм. Хоч і сам одягай на шию аркана та біжи за мною на продаж!
Стрепенувся Голота, блиснув очима.
— Спасибі, Гасанбею, що сам до мене прийшов! Тільки ж гляди: ще ти козака в неволю не взяв, а вже й пощитав за нього гроші.
З тим словом намірився та як гримне з пищалі (старовинна вогнепальна зброя, схожа на рушницю)!
Заіржав татарський кінь, звалився, мов косою підтятий. Не встиг мурза скочити з сідла — заорав з розгону носом землю. Аж завищав од такої наруги. Як не схопиться на рівні ноги, як не сипоне стрілами!
Вп'ялася одна стріла козакові в щоку, побігла кров цівкою. Вирвав Голота стрілу, жбурнув геть.
— Чуєш, старий! — гукає. — Мабуть, ти між козаками не бував, козацької каші не їв, козацьких звичаїв не знаєш!
Та й кинувся на Гасанбея, одбиваючись од стріл нагайкою.
То не степовий орел каменем упав згори, нагледівши ситого ховрашка поміж ковилою. То козак Голота перейняв мурзу, накинув на шию аркана, зв'язав руки й ноги.
— Якби не Максим, — каже, — була б тобі, вражий сину, з душею розлука! Атак — їдьмо на Січ! Візьму з тебе викуп, який сам схочу. Оддаси мого побратима, ще й три сотні невільників з ним. А пручатися будеш — більше заплатиш!
Прив'язав мурзу до коня, сам позаду сів і поїхав степом, співаючи:
Ой ти ж поле, поле кіліїмське!
Бодай ти літо й зиму зеленіло,
як мене в лихій годині сподобило!
А козаки щоб довіку гуляли,
хороші мислі мали,
воріженьків під ноги топтали!
За матеріалами: Марія Пригара. "Козак Голота". Збірка оповідань за мотивами українських народних дум. Гравюри Георгія Якутовича. Київ «Веселка», Тернопіль «Навчальна книга — Богдан», 2010 рік, сторю 5 - 9.
Усі оповідання з книги Марії Пригари "Козак Голота":
Останні коментарі до сторінки
«"Козак Голота", оповідання Марії Пригари»:
Всьго відгуків: 7
+ Додати коментар
Текст не поганий мени сподобався✌️????????☝️????????????
класс очень помогает
Норм текст
Чудова книжка. Одна з улюблених книжок дитинства. Вплинула на сприйняття образу дядька Федося, угодника Божого Феодосія Київського, легендарного красного київського козака, художника, філософа і богослова Ф.К.Тетянича (1942-2007), відомого широкому загалу як Федір Фрипулья. Він її в свій час подарував родичам і вона вплинула на сприйняття його самого, інтерпретацію його особистості, життєвого шляху, образу і світогляду у руслі традиційного українства, козацтва і русинства Подніпров'я, Рідної України і Старої Русі, Фрипульщини (Фрипульястану і Фрипульяленду), Країни Федора Фрипулья
Книга про людей Доброго Козака і Вічного Війська, які проживали в такому історичному регіоні Українського господарства як Запоріжжя, відомого своїми Січами себто Фортецями, Твердинями, які оберігали спокій і мирну творчість народу Рідної України і Старої Русі. Царство небесне і добра пам'ять дідам-прадідам, козакам-українцям, козакам-запорожцям, русинам Рідної України минулих епох. У Бога всі живі, Військо Боже - Військо Вічне! Господи, помилуй нас грішних! Фрипулья, степовики!