|
Юлія Хандожинська
ЗВЕРНЕННЯ
Якщо настане важко у житті
І змушений від болю закричати –
Не бійся до ікони підійти,
Про біль нестерпний все їй розказати.
Вона, як мати, вислухає все
Схиливши голову до слів твоїх пекучих,
Молитвою від Бога обійме,
Назустріч зробить крок тобі рішуче.
І викупаний вже в молитві тій
Подумай, перед ким міг завинити,
Покайся, відкрий душу в самоті,
Щоб помилок ніколи не робити.
Віра у силу Господа – святе,
Вона – у кожнім серці, ніби квітка
З думок тихеньким словом проросте.
Схились до віри, як беззахистна сирітка.
* * *
У кожного в житті своя дорога,
Дорога й віра в кожного своя,
Все з милістю іде до нас від Бога
І кожен крок наш з неба осява.
Ти лиш повір, і все тобі воздасться,
В молитві руки вгору підійми,
Життя прекрасне, в кожнім кроці щастя
Ні перед ким, ні перед чим – не завини.
Якщо в нестерпні дні, нестерпні ночі
Тривога, сум постукають, як грім,
Звернися до ікони Батьку, Отче,
В його словах знайдеш пораду в всім.
Бо віра в Бога – сила й порятунок,
Пригорне, мов дитину, захистить.
Цей спокій, ця утіха, як притулок,
В якім довічно зможемо прожить.
* * *
Не покиньте мене, думи,
На самоті з горем.
Я вас, думи, перевію,
Як полову в полі.
Буде важко – не заплачу,
Крізь плач засміюся.
Я багато ще, багато
Чого научуся.
Не цурайтесь мене, думи,
Мої рідні сестри,
Не віддам я вас нікому,
Хоч і важко нЕсти.
Не покиньте мене, думи,
Навіть проти волі,
Я вас, думи, перевію,
Як полову в полі.
* * *
Я до Тебе пригорнуся
І не зраджу, ні, повір,
Чистим серцем, мій Ісусе,
В дні тривог і в дні надій.
Проросте любов велика
Із душі, як пагінець,
Бо нічого – ні, не вічне:
Є початок і кінець.
Світ колотиться, мов дзиґа,
Кожен крок, як на краю.
Ти – моя підтримка, крила
Там – у небі, у раю.
І ні страху ні сумління
Вже не буде за життя.
В вічнім царстві залишуся,
Як господнєє дитя.
* * *
Нагусло небо над лісами,
Вітер збива осінній лист,
А край села – в важкім тумані
Хрести, мов свічки, піднялись.
* * *
Усе мине, як вранішній туман,
Не встигнеш передчасно озирнутись,
Загусне ліс, засіється бур'ян,
Душа із небом змусить зіштовхнутись.
* * *
Я без тебе, Боже, нічого не зможу,
Нічого не знаю вже без тебе я.
Ти для мене, Боже, в темний день негожий,
Там, на небосхилі - провідна зоря.
Тільки шляхом правди, тільки шляхом віри,
Ти мене, наш Боже, всюди поведеш.
Будуть ті спасенні і безгрішні люди,
Яких із дороги нічим не зіб'єш.
* * *
Прийде час коли нічого вже не треба...
А чи пахнуть вишні чи цвітуть?
Прихилило чисте тебе небо –
Шлях, яким усі туди підуть.
Тихо, не сказавши ані слова,
Не зронивши сліз від гіркоти,
Ти підеш дорогою до Бога,
Оминаючи чужі обличчя і хрести.
І впізнаєш хрест, отой, єдиний,
Стертий, що в куточку спочиває.
Пригадай, ми всі прийшли від Бога,
І тепер він, як дітей, нас зустрічає.
* * *
В кінці тунелю буде світло – знайте,
Не плачте, витріть сльози, зачекайте.
Душі не радісно – на жаль, таке буває.
Це так, як хмара темна небо затуляє.
Та вірте і надійтеся на свято –
Ще буде світло, сонячно, багато.
Ще буде сонце бавитися з нами,
Веселка коси заплітати кольорами.
Душа утішиться і, як дитя, всміхнеться,
НАДІЯ на все краще повернеться.
В кінці тунелю світло є – благайте,
Не зупиняйтеся і віру не втрачайте.
Молитвою до Господа зверніться,
Припавши на коліна помоліться.
Подякуйте за все, за все, що є,
За те життя, що Бог усім, як милість, нам дає.
* * *
Коли заходиш в божий храм,
Згадай родину і найближчих,
А серце – тинь напополам,
І якось так йому там тісно.
І терпне зболена душа,
Підступна біль сильніша вдвічі.
Маленьким вогником свічки
Горять тобі, запавши в вічі.
Горять собі і їх життя.
Згоряє так, як світ людини.
А ми принижуєм себе,
Що десь не встигли, в чомусь винні.
І щоб загоїти вину,
Заживо душу не спалити,
Поставте свічку – хоч одну,
Щоб біль у серці розчинити.
* * *
І поки там сонце, і поки там зорі на небі,
Так було, так є, і так буде довічно, завжди.
Людина шукає утіхи, притулку, потреби,
І ти нас, Маріє, як мати, у храм всіх веди.
Веди там, де чисто, де тіні від свічки згорають,
Де зло і де лють – все змішалось і втратило зміст.
Обпалені душі збуди, хай гріхи не збирають,
А тихо в молитві будують майбутнього міст.
І часом не легко, і часом не радісно буде,
І часом зневіра під'їсть, як холодна змія.
Та ти нас, Маріє, до храму веди – там, де люди
Вимолюють в Бога на краще довічне життя.
Врочиста хвилина настане, і люди повірять –
Лише у любові та згоді міцніють ряди,
Потоки людей, ніби ріки, зведуться до храму
І кожен в молитві для себе щось зможе знайти.
|
|
