"Моя Віра" - цикл поезій від Сергія Губерначука

               Отченаш

Золотом пишеться Боже ім’я
і промовляється золотовусто.
Біль відспівала всенощна сім’я,
ранок надходить – і в храмі препусто.

Срібними ризами блиснув ключник
крізь випадково прочинену браму.
Гупнули двері, й останній нічник
згас угорі у вікні над хора́ми.

Вітер по сивих деревах пробіг,
снігом скропивши сухий понеділок,
й десь поміж бань обминути не зміг
бронзові дзвоники й море сопілок.

Звуки бриніли, як мій "Отченаш" 
у монастирській зимовій альтанці.
І до душі, яка входила в раж,
ближче за всіх молодій параф’янці.

Сіла заплакана, біла, як день,
добра ікона в мій храм запустілий –
тільки вуста, що лише для пісе́нь, 
разом зі мною одне шепотіли.

Тихий "амінь" вдячні погляди злив.
Небо найвище вбирають ці очі.
З них виглядає небачено див,
тих, що в молитвах до Тебе, мій Отче!..

Не починається проза моя,
бо вже цілується солодко й густо,
золотом пишеться Боже ім’я
і промовляється золотовусто. 

* * *

Їду в Київ,
звідки влітку вітер солодкий мій дме.

Їду в Київ.
Бачу чітко Лавру за сотні ке-ме.

Їду в Київ
брати гору над самовитим Дніпром.

Їду в Київ –
навіщо море, пальми, дівулі, ром.

Їду в Київ
спати в сквері і малювати церкви́.

Їду в Київ,
де у печері ви, мої пращури, ви.

   Українська молитва 

Ми зберемо́ся всі до купи
                 й піде́мо
за кинутим уперед яблучком
                 з Едему.
На кожній зупинці нашій
        збудуємо пам’ятник,
в останнім гріховнім кутку
        зупинимо маятник,
заллємо водою кострище –
нехай краще вітер свище.
А за горою мармуро́вою
зійде́мося силою здорове́нно-здоровою
докупи
з кожної халупи,
з терему, замку,
з землянки.
Станемо ми, українці,
і заспіваємо!
Станемо ми, українці, 
і всім розкажемо, що знаємо.
Що маємо – покажемо
і роздамо на розмноження
без нівечення, без ототожнення.
І розі́йдемося далі по світу,
читаючи ту молитву
Українську!

Боже, дай мені змогу відвідати місце це.
Святині й руїни Твої, Боже, дай.
Дай з трьох джерел випити віри
іудеїв, християн і мусульман.
Поспитаюся в себе тоді я:
коли я тут жив?

              Як міг Володимир Великий,
              як міг Ясне Сонечко він,
              язичницький Київ хрестити,
              не бачивши Єрусалим?

              Швидше б християнство йшло
              у душі стрибогових русів,
              якби кожне місто жило
              не в злому – в Святому Дусі.

           * * *

          Храм

Хвилями котиться,
множиться й божиться
щастя народу мого!
і невідомо якого свого
я відчуваю щастя!
Лину вітрами-просторами
за долинами, го́рами
У ліс залітаю,
на пречервону горобину сідаю
і співаю без горя
від щастя!
Дійдіть до мене у сумі своєму!
У розлуці, пилюці, спонуці.
Скажіть мені, рідні мої Українці,
я́к хочете щастя?
Я дам вам причастя
з горобинової брості,
щоб не ломило кості,
щоб робота йшла з душі
у правші і лівші,
щоб на пісню виходив труд
з одовсіх оруд!
А буде гірко – залатайте дірку!
Не губіться ніколи!
Не ходіть по колу!
Біжіть прямо й прямо
до святого Храму!

                * * *

Ясніє ніч від аури собору.
Три ластівки обмилували хрест.
Стою на паперті, тягнуся знизу – вгору,
присвячуючи Богу кожен жест.

У парі з вітром є́ден я на світі.
Мій шовк бринів, коли сюди я мчав.
Природа прагне, щоб цієї миті
мій Бог мене зі мною повінчав.

Набігло хмар з позаземних окраїн.
Ударив грім, бо я не так хрещусь.
Але якщо я сам собі хазяїн, –
ніким, крім Бога, більш не спокушусь.

  Світ, який освятити слід

Не стоятиме більш на заваді
ця невинна блакить небес.
Я підозрюю світ у зраді – 
і качаю-качаю свій прес.

Я кохатиму тільки сильних
і безстрашних твоїх дітей.
Світе мій, ти не любиш – вільних,
так, як я, – випадкових гостей.

Скориставшись з мого благочестя,
ти й надалі пасеш мене,
щоб не Божим було пришестя,
а таким, що формальне мине.

Я тобі все одно не скорюся –
утічу на рекорди – в спорт,
відокремлюся, відчахнуся, 
світ, мов м’ячик, візьму на корт.

Буду гратися й гратися з світом,
раптом з космосу гляну вниз –
і твоїм жалюгідним дітям
надішлю за сюрпризом сюрприз.

Синє сонце, червоні дерева,
сніг – улітку, а взимку – дощ,
смерть – від щастя, життя – рожеве,
кожній вірі – священну мощ.

Бо в моїх ти руках, о світе!
Хай принадиш одно́го злом, 
інший – знатиме, що зробити,
бо помолиться перед сном.

                  * * *

        Дай чисту віру!

Дай чисту віру грішному миру,
Господи! Дай чисту віру грішному миру,
Господи! 
дай!
Бог наш по крихті з хаосу ночі
світло і світ цей створив.
З кожного тіла вогник душі зорів.
Царства земного вічний неспокій,
скоєний тільки людьми.
То у гордині, то у зневірі ми.

Дай чисту віру грішному миру,
Господи! Дай чисту віру грішному миру,
Господи! 
дай!
Світлі собори дивляться в небо –
молять прощення для нас.
Хай в наших дітях
        б’є православний час!

Хай їм живеться з Богом і миром!
Сили їм, Господи, дай!
Може, колись на землю цю зійде рай!

Дай чисту віру грішному миру,
Господи! Дай чисту віру грішному миру,
Господи, дай!

                * * *

Православний час 

Православний час
править при свічах –
і Господь над ним.
Православний час
зустрічає нас
Словом праведним.

Божий Заповіт
у чужій душі зрости,
кожну заповідь 
і я, і ти
пронесімо в світ
православним шляхом цим 
                    святим.

Православний час
проводжає нас
Словом праведним.
Православний час
служить при свічах,
лиш Господь над ним.
Тисячі церков
заспівали в дзвони знов.
Це прийшла до нас
Його Любов.
Не чіпай меча
в православний добрий час
                                 святий.
За нами – Віфлеєм
і зорі Візантії,
і довгі війни й унії –
і все це бачить Бог.

Православний час –
у живих очах
золотих ікон.
Православний час 
хрест кладе на нас,
бо єдин Закон.

Тисячі церков
заспівали в дзвони знов.
Це прийшла до нас
Його Любов.
І відкрив нам слух
православний чесний дух
                               святий.

Православний час 
нині сяє в нас
Cловом праведним.
Православний час
звів іконостас,
наш Господь над ним!

Тисячі церков
сповістили в дзвони знов
час Його Любові,
час Любові,
час Любові…
Вже Любові – Час!..

Православний час. 
Православний час. 
Православний час.

Поквапся на сповідь...

Поквапся на сповідь,
Бо в мандри Христові
гріхи не попустять тебе.
Додай до любові
слова, вже готові
здійснитися тут і тепер.

Візьми свого друга 
за жінку і брата,
віддай йому батьківський дім.
Хай вірності туга
й жертовності свято
вас близять у сході твоїм.

Не край за нечесність
кохану родину –
карайся за вибір тяжки́й.
Ти йдеш на воскреслість?
Ти йдеш до загину!,
не знаючи, хто́ ти такий…

На крівлі сонячного ча́су
рихтує свій фундамент Дух.
У храмі тім космічну расу
сподобить Він, як гряне зух.

Вона розселиться у Дусі,
перебере безмежний код,
аби по фібру, в кожнім русі
зійти Христом у свій народ.

Не тільки ж неба, що над світом.
Є – Мисль, Яка найвищий чин.
Вона в присязі з Заповітом,
Якого склад Господь Єдин!

                * * *

                Віра

Той, хто без віри існував –
йдучи на смерть – усе ж повірив.
Нехай молитви він не знав,
але в той ранок суто сірий,
коли займалася зоря
для всіх на світі й не для нього,
коли забув своє ім’я, –
він ліг по-під десницю Бога –
і очі матері зустрів,
і "Отченаш" її далекий
його крізь землю провалив
й ураз підніс в небесний клекіт!
    … – Ти прощений, – його спинив
              таємний голос конвоїра.
Без щонайменшої вини
син осягнув, що значить – Віра!

              * * *

       Боже наш!

Боже наш!
Не гнівайся – а змилуйся!
Боже наш!
Ми всі – перед Тобою!
Боже наш!
Нам небеса відкрилися –
Любов’ю 
в молитвах – молитвах цих
від очей Твоїх!

Боже наш!
Усе – з Твоєї милості!
Боже наш!
Ми – Твій довічний витвір!
Боже наш!
Навчи нас терпеливості в молитвах
пречистих – пречистих цих
до очей Твоїх святих!

Ніхто не знищить віри нашої –
Христової –
в якій душа до раю входить!
Ніхто не змінить правди старшої,
що лине з Біблії,
із Книги Книг!

Слово –
        від Бога 
            у Бозі
                світить нам!

Нам!
О, Боже наш!
Ти віру для життя вручив!
З повних чаш
покірних православних душ,
Боже наш,
хай сві́тлиться ця вдячність!
Боже наш!
Зневіри гору з місця зруш!
Вбий заздрість!
Дай радість!
        Дай радість!
              Дай радість!

Боже наш!
Наставнику Великий наш!
Будь славен!
Будь славен!
Слався, Боже наш!

Боже наш!
Зрадій за нас – і змилуйся,
Боже наш,
у день Страшного Суду!
Боже наш!
Володарю Небесний наш!!!

Боже наш!!! Боже наш!! Боже наш! 

       На повсякчас

Ти врятуй нас, Господи!
Розклади́ на ро́зклади!
О, Ісусе Христосе Божий!
Стережи нас миті кожної!
Зарахуй нам кожну хвилину!
Подаруй нам кожну годину!
Кожен день
хай додасть пісень!
Хай кожного місяця
сонцем щастя виситься!
Кожен рік!
Цілий вік!
Слава Тобі, Господи,
за священні ро́зклади!
За духовний наш багаж –
хвала Тобі, Боже наш!
Хвала як Отцю і Сину
з нас за ціле й за частину!
За життя й за землю пухом
хвала скрізь Святому Духу!
Слава хай воскресне
анґелам небесним
невідомим, звісним
і нині, і прісно!
І на ві́ки вічні
слава всім незвичним!

* * *

У світлі дні твоя свята душа
відвідає мою самотність грішну,
щоб серце, мов народжене лоша,
у білі сфери, ніби вперше, вийшло;

щоб защеміло між сріблавих трав,
насьорбавшись роси з твоїх чистилищ;
щоб вирвалось від того, хто вмирав, –
на рай, а не допало мертвих вирвищ.

Віддай усе, що заслужив мій тлін,
земним шарам у споконвічний спадок,
постав мене на ноги з цих колін,
де затягнувсь приземлений припадок.

Я поцілую руки голубі
своєї удоволеної тіні
і, возлюбивши безвість у собі,
злечу, мов птах у вир, прозоро-синім.

Повз світлий-світлий день, а не пітьму,
повз пам’ять, перемножену на много,
свою любов навряд чи підійму –
бо дух легкий лише любов’ю Бога.                  

             * * *

Православна весна
у церковному сквері
присіла
        і молилась
        під звук
        і під запах – один:
реп солодких бруньо́к..,
ще не всі, хто хотів, прилетіли;
перший шпак на хресті
анґелочком здававсь золотим.

        Другий шпак,
        ніби еквілібрист ненормальний,
        по бордюру вузькому,
        по банях опуклих стрибав;
        на голоблях дерев,
        демонструючи трюки фатальні,
        був одним з мефістофелів,
        хто моє серце придбав.

Півгодини назад
я у храмі просився: "Помилуй",
на священика вийшов,
признався й молив: "Одпусти", –
а оце у церковному сквері,
позаздривши крилам,
навпаки,
у новому гріху починаю брести.

                * * *

           Феліца́та

Ти вийшла з ро́сяних пратрав,
присіла в Бога на долоні,
а Він тебе, як пташку, вкрав
і має в ніжному полоні.

За це – від Нього все – твоє,
усе, що є, хоч трошки гріє.
За це – і церква в дзвони б’є,
і всепростить свята Марія.

Такий невтішний монастир
з твоїх очей блаженством сяє.
Чернець, читаючи псалтир,
лише твоє ім’я вмовляє.

Мов стріли, дні летять у ціль
з оруд земних до знань небесних,
коли ти молишся про біль
нас, многогрішних і безчесних.

Твоя молитва – не моя,
яку тривким життям затято.
Хоча й не сплю до солов’я
і причитаю: "Фе-лі-ца-то!!!"

         * * *

"На все свій час."
Так мовить той, хто Вічність.
Але всяк раз
існує Потойбічність.

         * * *
  

             Це ще липень.
Оскар Уайльд ще не мав на увазі
леді Уїндермір;
крила багатьох космонавтів
ще не готові до таких далеких перельотів;
Бахчисарайський фонтан ще працює;
сусідка ще не чула, 
що її чоловік герой нашого часу;
мені ще не сказали,
що я "поганий стіхотворець";
для багатьох троячка ще гроші;
ще не вмерла Україна;
бурхливі оплески ще можливі;
температура повітря
ще не досягла критичної відмітки;
терор ще буде оголошено окремо;
я ще люблю тебе;
по телевізору ще не сказали:
закрийте кватирки;
ще є порох у порохівницях;
продовження роману, де всі багаті
плачуть, ще буде далі;
ваші очі ще не дійшли
до наступного рядка; –
а тільки Бог усе уже його знає.

                      * * *

Коло підніжжя колосальної свічки –
воскові фігурки святих.
Чим дужче згорає вона й стає нижчою, –
тим дальший од неї ти.

Тим більше музики стає церковної,
знімають Ісуса з хреста.
Віск налипає слізьми молитовними
на задубілі вуста.

Здається, вона, – а не я віддаляюся
в небесний іконостас, 
де анґели в біле та в чорне вдягаються
дві тисячі літ для нас.

Собор на свято стає свічкою,
замість хрестів – огні.
Дух випаровується. Бог – з табличкою.
Страшно мені.                         

                
                
                      * * *

                                          од Бога

Ховаймося, люди, від смерті своєї,
чужій – оддаваймо дану.
Погляньмо, як чисто домножують феї
квітками всіляку труну!

Не будьмо сумні у поточному часі.
Я ще озиваюсь до вас!
Я вас так люблю! Як на іконостасі!
Кохаймо себе – і свій час!

               * * *

Щолі́та літа́ пролітали.
Розвої вулканів згасали.
Космічний пристріт.
Старішає світ.
От-от – і мине неоліт.

Не вічна Людина й амбітна.
Підкрався маразм непомітно.
Їй на́слано смерть.
Земля вже не твердь.
Життя відбулось на чверть.

Загинули всі астрофоби.
Лишилися тільки мікроби.
Єдин Святий Дух –
душ вічний пастух –
спрямовує Розуму Рух!

                      * * *

          Гірський кришталь

Гірський кришталь
             утворений зі сліз Богів.
Святковий посуд
             зроблено з гірського кришталю.
Добірне товариство їсть і п’є
             у свято з посуду,
яке з гірського кришталю,
             що був утворений зі сліз Богів.

Ось починає плакати один,
             надпивши Божих сліз.
Ось інший банку кришталеву
             вниз зроняє.
Ось ти встаєш з-за столу
             і говориш так:
"Ви глумите у свято Божий скарб,
             надпивши Божих сліз!.."

Один за о́дним
             гості посуд добивають,
підводяться по черзі
             і говорять так:
"Ми глумимо у свято Божий скарб,
             надпивши Божих сліз!.. –
а як інакше?!.
             Якби Боги раділи – ми б не били!.."

З’являються Боги,
             винищують добірне товариство.
Знов розліта́ються по різні скелі
             й плачуть.
А той гірський кришталь,
             утворений зі сліз таких,
іде на посуд за́вжди
             й швидко б’ється.

До чого притча ця?
             Не всім відомо, ма́буть,
що люди і Боги
              святкують зовсім різне.

                   Воскресши у музі

Ваші сни обвисають верхівки ялинових крил.
Сни-сніги во зимі.
Мов ракети, злітають у вирій різдвяні дерева.

Десь у висях божественних поміж астральних світил
місяць-мім, сонце-мім
ходять в одягах духів по пащі космічного лева.

На арені сатурна Я зводжу новий Віфлеєм,
сію звізди дзвінкі.
Хай Галактика чує, як Я у Різдві веселюся.

За морозами сірими вдарена ніч ледве є.
Діти ветхих віків
засівають зерно́м вас, безшумно воскресши у музі.

                   * * *

                 Різдво

У хлів увійшов – і осліп:
яскриться пшениці сніп!

Коло корівки телятко сповито!
Золота молотого в ясла налито!

З морозу – в таке тепло!
Любов – це тривке джерело!

                      * * *

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Світлиця в білім полотні.
Рушник червоно-чорний при іконі
з блакитно-жовтим обрієм на склі.

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Напроти жінки – чоловік.
Любов’ю – почуттям Христовим –
розписане кохання їх.

Від чоловіка писанка до жінки
котилася і падала до рук,
мов Біблія, гортаючи сторі́нки, 
людською вірою продовжувала рух.

Служилося в світлиці і волілось.
На покуть у паски зійшло з небес.
Христос Воскрес, – і свічка загорілась.
Любове, я … Воістину Воскрес!

                      * * *

Активне сонце золотить церковні бані,
вдаряє променем одним у Божу ціль!
Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні –
докупи у одній руці оцій!

Ти гинеш після радості так по-дурному,
маленьким павучком сповзаєш по струні,
яку поранив Бог, яка клекоче громом
усіх чужих гріхів з тобою – у мені. 

                            * * *

            Полюбилися двоє.
                              І немає вже сну,
                              і немає вже дня
                              без молитв…
            Помолилися двоє.
                              І немає вже сну,
                              і немає вже дня
                              без любові…

                             * * *

                  Дияволу

Ти – знавісні́ле вогнище вгоріле,
покинуте розбійниками в лісі!
Ти – дика рись, розідрана в двобою
з Архангелом, Якому вічно жити.
Ти – хворий хід пустелі на долину,
яка цвіте на знак твого безпліддя!
Ти – чортів ріг, загублений в Різдво
в околицях монастиря мого.
Ти блимаєш смолою й скаженієш,
коли тобою нехтують герої.
Ти – на добро лише іржава клямка
і зух сухих озлоблених очиць.
Ти – грець спустошення й невиліковна тризна
на власному могильнику щодень.
Ти – тільки тут, де суєта і блуд.
А на́с гріхи ведуть на Божий Суд.

                            * * *

                        Амінь!

         Розчавлено лежала долі тінь
                                            тебе святого…
         і по ній ходили,
                                            як по землі…
         І лиш твоє: "Амінь!"
                       про існування Бога говорило…

          Докладно про погоду 

Лавра всто́їть. Час розщепить стронцій.
Ще один легенький землетрус,
мінус тридцять, дощ – і довге сонце
переважить з мінусів на плюс!

Ще один буран у атмосферах
пополоще наші кісточки,
що не встигли в Лавру, де в печерах
заточились вічні балачки.

Десь електропоїзд зійде з рейок,
чи автобус упаде в Дніпро,
чи голодний страйк старих єврейок
десь провалить станцію метро.

Це ще буде тільки раз, останній –
і мине диявольський гіпноз.
Київ оживе. І диктор зрання
помилковий виправить прогноз!

Дням і душам, свіжим і погожим
Бог відчинить сонця довгий шлюз.
Вірю я: Він мріє серцем кожним
переважить з мінусів на плюс!                    

                          * * *

             На добраніч, діти!

Ступає Цар Господь убогою землею,
скаравши всіх і всяк за першорідний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!

Регоче Сам Творець над власними думками!
І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.,
…що повсякчас Кінець за стількома віками!!!,
…та раптом Світло – "блим"!!! І вже Кінець Кінця!!!

Не пам’ятай – забудь, не пнись, моя дитинко.
Ти грішна все одно, і рівно всюди гріх.

Є завжди тільки путь. Догортуй цю сторінку –
та смійся злу вві зло! І плач за Божий сміх!

                        * * *

                    Літурґія

Я довго йшов сюди, на кладовище снів,
У невмирущу предковість і юність.
Мене тут дух прапращура уздрів,
Щоб я збагнув свою близьку майбутність.
Він колихав верхів’я і видав
З найвищої сосни старого лісу,
Як з кожним днем слабішала хода
І як кружляла, боячись завіси:
Аби не в темну ніч, аби не назавжди.
Та тільки зупинявсь – до мене темінь кралась…
Отак я і прийшов – у пригорщах приніс
На Божий суд свою нестримну старість.
Беріть її, Боги! У Ваших небесах
Вона майне вогнем і, може, не загине.
А я вже-просто-дух, бо на моїх косах
Уже сплелось гніздечко голубине.

                           * * *

                       Мага́йбі   

Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
Бо перше й останнє вирішує Бог.
А раптом, між тим, мене звабив, нехай би,
диявол.., щоб Бог повінчав нас обох.

Невже б та спокуса мене не сп’янила?
Чи жив би я з Господом так, як тепер?
Напевне, що … ні. Бо мене б ти зманила –
і був би я досі від горя помер.

Якби не "спасибі", коли б не "магайбі",
я в Лавру б на по́стриг кохання віддав.
А там з молито́в переносився в рай би
і згодом, по ті́м, найблаженішим став…

Але, обираючи людям служити,
за думкою – в слово – крізь дію – пишу
про те, що, магайбі, любити і жити,
якщо й не мені, то, принаймні віршу́…

За матеріалами: http://lukl.kiev.ua/