Добірка оповідань Ярослава Стельмаха (з різних збірок)


Ярослав Стельмах 

КОНКУРС ПІСНІ

Оповідання 

 

Ярослав Стельмах. Оповідання. Нахаба. Санчата. Конкурс пісні. Як ми до Генки ходили. Вабик. Про козу. День народження. Санько-брехун—    Діти,— сказала якось вожата.— Скоро в нашому таборі проводитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.
—    Ну, це не важко,— відповів за всіх Митько.
—    Не важко просто так вийти і заспівати,— заперечила вожата.— А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.
—    Придумаємо, — заспокоїв її Митько. — У нас навіть акордеоніст свій є,— і випхнув наперед Славка.
Той миттю почервонів і запхикав:
Я так не можу... щоб іти і грати.,. Мені треба сидіти...
—    А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед жюрі, ти й зможеш сісти,— пояснила Ірина Василівна.— Із своїм акордеоністом набагато краще.
—    Я боюсь,— заскиглив Славко.— Це така відповідальність... Я щось не те заграю.
—    Не бійся,— поплескав його по плечу Митько.— Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.
—    Ну от іще, стілець,— протягнув музика.— Всі з мене сміятимуться...
Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий уже він боягуз і тюхтій!
Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватись до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах:
—    Та-та-та-ра ті-ті-рі...
Ми виходили на галявину, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до жюрі, й заводили пісню.
—    Що ж, на перший раз непогано,— похвалила нас вожата.— Давайте ось у цьому місці, де «Ми зростаємо дружними», всі чітко й гарно візьмемось за руки і ступнемо крок уперед.
Сробували — теж вийшло добре.
— А давайте,— тут Люська говорить,— у цьому місці ще й піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку».
—    А вийде? — вожата засумнівалась.
—    Вийде,— Наталка їй.— Люська балетом займалась, у неї вийде.
—    От давайте спробуємо,— Люська розходилась.— Дивіться, тут стануть Вовка, Сашко і Ґенка — от так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.
—    Я не можу,— Митько каже.— Я стілець несу.
—    Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору — дивіться! А дівчатка отак, півколом.
—    Справді, ніби непогано,— погодилась Ірина Василівна.— Ану, спочатку...
—    Та-ра-ра,— заспівав Славко, ми вийшли на галявину і повторили все від початку до кінця.
—    Не вистачає, звичайно, чіткості і злагодженості,— сказала вожата,— але маємо ще тиждень попереду.
Увесь тиждень ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося. Настав день огляду.
—    Знаєш що,— каже мені перед самим початком Мить- ко,— понеси за мене стілець.
—    Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець підсовувати.
—    То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають «Ми зростаємо дружними», ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?
—    Зрозумів. А ти?
—    А я? — Митько засміявся.— Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко цікаве щось придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкриття табору вожаті влаштовували салют з ракет, що знизу за мотузку треба смикати. Так я одну таку ракету виміняв у хлопця з першого загону. Уявляєш?!
У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, восьмий, загін саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у декого, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а дехто продовжував махати. Коли вони теж притомились, то перші, відпочивши, почали махати знову з таким виглядом, ніби ось-ось помруть.
—    Сміхота,— сказав Юрко.— Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?
Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледь стримується, щоб не додати й собі щось.
Та от підійшла наша черга. Митько метнувся кудись і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано, але нічого не сказав. Загін тим часом уже вийшов на середину майданчика і повернувся обличчям до жюрі.
—    Три-чотири,— прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.
Ми зростаємо дружними,—
чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося жюрі і як видовжилось обличчя в нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові в волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика. Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.
На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі, хоч і з запізненням, але завзято підхопили:
Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав знаходитись музика. Славко лежав у піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.
Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дививсь на Славка, коли почув крики: «Пожежа! Пожежа!»
Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили — ми там зовсім не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялось якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулись на майданчик.
Славко так і лежав на тому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню ще раз, уже без піраміди.
Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз,— за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддався паніці, коли загорілося сміття.
А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном, і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.
Сміливими і мужніми...

За матеріалами: "Веселі пригоди". Оповідання, казки, вірші, байки, приповідки, прислів'я, приказки,скоромовки. Для молодшого шкільного віку. Упорядник Ірина Маценко. Художник Віктор Воковші. Видавництво «Веселка», 1985, стор. 121 - 123.

 

 

* * *

 

 

ВАБИК

Оповідання

 

Ярослав Стельмах. Оповідання. Нахаба. Санчата. Конкурс пісні. Як ми до Генки ходили. Вабик. Про козу. День народження. Санько-брехунОдного разу батьків знайомий мисливець подарував мені свистик, яким на полюванні приманюють качок. Мені було дуже весело: я в нього дув і уявляв себе то качкою, то мисливцем, який на качок полює. І от у такому гарному настрої, з таким гарним свистиком (тепер я знаю, що зветься він — вабик) виходжу на вулицю (а діло було навесні) і ну в нього дути.
Як і слід було чекати, ніяких качок на мій погук не прилетіло. Але я думав, що коли є свистик, то мають бути й качки. Принаймні, так мені сказав той мисливець, тож я не втратив надії й дув щосили, доки з балкона на другому поверсі не визирнула якась тіточка й не зарепетувала, що пора вже зайнятись і чимось корисним, а не тільки полохати горобців. Брат мій у цей час стояв у кутку за сторінку, вирвану із щоденника, а то б ми з ним свистіли по черзі, і нам було б ще веселіше. А одному займатися цим, безперечно, корисним ділом (мушу сказати — я не поділяв точку зору тієї тітоньки) мені вже трохи надокучило. Та й був я дитиною слухняною, робив майже все, що казали мені старші (звичайно, якщо воно не дуже розходилось із моїми власними бажаннями), і тому я поклав свистик до кишені, задер голову й став дивитись у небо, — заняття теж гідне уваги.
На цей час повз мене проходив наш двірник із лопатами й ломом у руках. Він поцікавився, чи хочу я допомогти йому колоти лід. У мене такого бажання не було, але із ввічливості, а ще тому, що робити було все одно нічого, я погодився.
Двірник колов лід, а я скидав шматки в отвір каналізації, коли з під’їзду нашого будинку вийшло ще кілька хлопців і заходилися нам помагати. Коли всі трохи потомились і відклали лопати, я дістав вабик і задудів у нього, чим викликав загальне захоплення. Хлопці зразу ж почали просити подудіти й собі, і ще добрих півтори години тишу на нашому подвір’ї порушували різне крякання, кувікання, свист та інші досить неприємні для стороннього вуха звуки. Бо вабик був один, а кожен свистун намагався зобразити щось своє, і виходило це, звісно, дуже індивідуально.
Трохи очманівши від цього, я раптом помітив, що вабик мій формою нагадує човника, й почав пускати його в струмку, що тік з гірки під одну з заледенілих кучугур. Отак ми розважалися, поки вабик під тією кучугурою й не зник. Мені його стало дуже шкода, і я заплакав. Хлопці, бажаючи допомогти мені, стали довбати злежаний сніг у тому місці, де зникло моє мисливське знаряддя. Я приєднався до них, та все було марно.
Врешті когось покликала мати, і хлопці, скориставшись із цього, без зайвих балачок покидали інструмент і порозходились. Я піднімався по сходах і думав: яка користь із такого вабика, якщо він тільки горобців лякає і дратує тьоть з балконів? За весь час, що ми в нього дуділи, до нас не те що качка, а й ворона чи там іще якийсь птах не підлетів. Мабуть, то був попсований вабик, а раз так, то мені його ніскільки не жаль.
А наступного дня, в неділю, після сніданку тато підійшов до вікна і раптом радісно загукав: «Хлопці, мерщій-но сюди, дивіться!» — і показав рукою в небо.
Підбігла й мама, і ми всі стали дивитися на маленькі цяточки вдалині.
—    Що це? — запитав Толик.
—    Качки, дикі качки до нас повертаються, — посміхнувся тато. — От тепер уже справжня весна.
—    Значить, вони почули мене, почули! — закричав я на всю кімнату.
—    Почули, синку, — одказав тато, який уже знав про мою вчорашню пригоду.
—    Почули, — хитнула головою мама.
—    Почули, — покрутив пальцем біля скроні Толик, та я не звернув на нього уваги, бо дивився туди, де на білих променях сонця летіли до мене в гості дикі качки.

 


*  *  *

 


ПРО КОЗУ

Оповідання

 

Ярослав Стельмах. Оповідання. Нахаба. Санчата. Конкурс пісні. Як ми до Генки ходили. Вабик. Про козу. День народження. Санько-брехунУ бабусі на селі, обіч дороги, що вела до річки, на просторій, порослій бур’яном місцині завжди паслася велика брудно-біла коза. Цілими днями вона завзято скубла траву, і якби той лужок був меншим, то давно б уже виїла на ньому всю зелень. Та, на щастя (певна річ, козине щастя), він був досить великий, і їжі їй вистачало.
Коли хто проходив мимо, вона, здавалось, не звертала на нього щонайменшої уваги. Але якось я озирнувся й побачив: коза стоїть біля кілочка, до якого була прив’язана довгою мотузкою, й дивиться ніби трохи зажурено мені вслід. Перейнявши мій погляд, тварина опустила голову, повернулася боком і заходилась коло якогось бадилля.
Мені стало ясно: вона тільки вдає, що нікого не помічає, а насправді їй, певне, прикро, бо всі подорожні бачать її, припнуту до кілка, і невідомо, що про те думають. Це повинно було дошкуляти її самолюбству. Потім я ще кілька разів проходив повз неї, різко обертався і щоразу ловив на собі сумний і незалежний козиний погляд. То було дуже горде і, без сумніву, волелюбне створіння.
Деякі хлопці, з котрими я ходив на річку, вздрівши її, зачинали по черзі мекати, і вона відповідала їм тим же. Хлопці вважали, що відповідає коза тому, хто найбільш вдало її перекривить. Тільки-но чулося її «ме-е-е», всі починали сміятись, але мені завжди здавалося, що це «ме-е-е», так би мовити, в її устах звучало трохи насмішкувато й зверхньо. Бо був певен: коза ніскільки не страждає від того, що вона коза, як і ми не страждаємо від того, що ми люди. І кожну спробу ввійти з нею в стосунки вона розцінювала як намагання бути схожим на неї чи, скажімо, піднятися до її рівня. А раз ні в кого не виходило оте «ме-е-е» так гарно, як у неї, то й зрозуміло — ставилась вона до всіх пересмішників відповідно.
Іноді вона не жувала, а лежала, підібгавши ноги, і, вгледівши кривдників, одверталася чи навіть заплющувала очі й удавала, що спить. Тоді навіть найвправнішим передраж- нювачам не вдавалося витягнути з неї ні звуку. Хлопці, розсердившись на таку неувагу, кричали: «Манька! Мань- ка!» — і показували язики. Почувши своє ім’я, тварина трохи здригалась і швидко обдивлялася весь гурт, а далі знов заплющувала очі й усі подальші спроби викликати її зацікавленість зневажала.
Увечері, в постелі, я уявляв її саму обіч дороги в місячному сяйві і в цілковитій тиші. Я розумів, що в неї десь має бути хазяїн, який забирає її на ніч додому, — та все одно серце мені щеміло. Це ж якщо хазяїн забуває забрать, так сердешна й лежить там, дрімає, а часом зводить голову й дивиться на зірки, бо через навколишню темінь куди ж їй іще дивитись?
І от одного такого вечора я вирішив визволити козу з рабства.
Коли до мене зайшли друзі, щоб разом іти на річку, — самого мене не пускали, — план визволення кози був уже готовий. Пройшовши з усіма півдороги, — до річки було йти хвилин п’ятнадцять, — я сказав, що забув удома надувний рятівний круг, без якого мені купатися не дозволялося. Отож я сказав, що повернуся за кругом і прийду трохи пізніше. При свідках я одв’язувати козу не хотів, боячись, що цей мій душевний порух викличе кепкування товаришів.
Я побіг додому, вхопив свій рятівний круг, надягнув його через ноги на пояс, — завжди так носив, щоб руки були вільні, — й пішов назад, наперед тішачись і вимальовуючи в уяві вдячні погляди приреченої на постійне кружляння навколо свого кілочка безсловесної тварини.
Вона, як я й передбачав, зустріла мою появу вдаваною байдужістю, бо навіть і уявити не могла, яка приємна несподіванка на неї чекає. Коза не змінила своєї набутої життєвим досвідом поведінки і тоді, коли я підійшов упритул. Тепер я розумію: вона була набагато хитріша за мене й не така вже зобиджена долею, як уявлялося мені — довірливому й наївному.
Підтримуючи однією рукою круг, щоб він не зсунувся, я другою спробував розв’язати вузол на кілку, — до кози наближатись я побоювався. Потім здогадався, що вирвати його із землі буде значно простіше. Так я й зробив.
Козу зацікавили мої дії, і вона спідлоба позирала на мене, злегка посіпуючи головою.
Я високо підняв кілок і поводив ним з боку в бік, бажаючи втовкмачити в її, на мою думку, отупілу від перебування на одному місці й безтурботного життя голову, що з цієї хвилини вона, завдяки мені, вільна й абсолютно незалежна.
Тієї ж миті я переконався, наскільки недооцінював ту голову. Бо, низько її нахиливши, виставивши вперед роги, видавши уривчасте й войовниче «ме-е-е», тварина кинулася на мене. Хоч я й не сподівався такого підступництва, проте з цих недвозначних дій одразу здогадався, до чого воно йдеться. Ще я подумав: не треба було витягати кілочка, та й взагалі чіпати козу, — хай би собі паслась іще хоч сто років. Потім мені стало прикро за моє таке хороше до неї ставлення й за її невдячність, і я, пам’ятаю, пошкодував, що ні разу її не дражнив. Всі ці думки промайнули в моїй голові блискавично, бо я ще швидше біг дорогою назад, до свого дому. Напрямку я не вибирав, просто кинувсь у бік, протилежний від кози. Час од часу я озиравсь і переконувавсь: ця хижа тварина від мене не відстає.
Бігти було незручно, бо я обома руками підтримував рятівний круг, який у даному випадку аж ніяк не виправдовував своєї назви, а скоріше навпаки. Врешті він таки зсунувся мені на ноги, і я впав. Тут же в пам’яті спливло читане бабусею вголос оповідання про зустріч хлопчаків із ведмедем. Відчуваючи деяку неточність порівняння кози з ведмедем, я, однак, сховав обличчя в руки й завмер на животі. Через деякий час я посміливішав і побачив: коза, мов нічого й не сталося, поскубує травицю й скоса позирає на мене. Спробував підвестись — коза одразу посерйознішала й ступнула в мій бік.
Хвилин за десять на дорозі з’явився незнайомий мені парубок, і я вже збирався звернутися до нього по допомогу, коли він перший почав розмову:
—    Ти чого тут сидиш?
—    Та от коза напала, — відповів я, червоніючи.
Він довго реготав, а потім ухопив мотузку, мугикнувши щось собі під носа, і пішов до того лужка, звідки ми з козою нещодавно примчали. Тварина бадьоро потрюхикала за ним.
—    Це дядька Карпа коза, — мовив парубок. — Вона завжди отам пасеться, біля річки. Бач, кілочок вирвала, на волю закортіло.
—    Так, — підтакнув я, плентаючись позаду й відчуваючи, що мої правдиві пояснення будуть недоречними.
—    А ти її часом не дражнив? — підозріло поглянув на мене.
—    Ні, що ви. Ніколи, — відказав я. Хвиля образи знов підступила до грудей, бо це таки була правда.
Ми дійшли до лужка, і парубок звернув з дороги, щоби встромити кілок у землю, а я пішов далі, до річки: на мене там давно чекали.
Хлопцям я нічого не розповів про свою пригоду, та коли ми вже поверталися назад і я знов побачив брудний куций хвіст і знайомі роги, які вже не викликали в мене такого жалю, як іще годину тому, то застрибав на одній нозі й вигукнув: «Манька! Ме-е-е!» Манька ліниво поглянула на мене й, удавши, що не впізнала, так само ліниво одвернулась.
Я засміявсь, але все ж не так вдоволено й весело, як мав би після зазнаної від неї кривди. Тепер я був певен, що кіз тримають на кілочках не для того, щоб вони не тікали, а щоб не нападали на людей.
А надто таких кіз — досвідчених, підступних і хижих.

 


* * *

 

 

САНЧАТА

Оповідання


Санчата, оповідання Ярослава Стельмаха.​ Малюнок Едуарда Колесова.Спускалися ми з Митьком на санчатах. Уже всі розійшлись, а ми собі катаємось. Нарешті вирішили йти додому. Дивимось — дядечко з паличкою до нас прямує.
— Мені, — каже, — хлопчики, незручно дуже, але взув я старі черевики, а вони ковзкі. Боюсь, не піднімуся нагору, впаду. Мені дуже незручно, — повторює, — але чи не змогли б ви мене на гору оцю підвезти?
Йому, мабуть, теж додому потрібно було, як і нам.
Ми трохи розгубились — нас дорослі катали на санчатах, це правда, а от ми їх ніколи. Я і кажу:
— Звичайно, можемо! Сідайте, будь ласка.
От веземо дядечка, а він іще ззаду паличкою своєю підштовхує. Тільки виїхали — тіточка якась біжить.
— Що, — кричить, — зламав?
А ми їй:
— Та ні! Він хоч і важкий, але санчата теж міцні, будь-кого витримають. Так що ви не хвилюйтеся, не зламав.
Дядечко засміявсь і до тіточки:
— Нічого я не зламав. Просто слизько дуже, от я і попросив хлоп’ят підвезти.
Тут і ми зрозуміли, що вона зовсім не про санчата питала.
Тіточка взяла його під руку, і вони пішли. «Спасибі» сказали.
А ми думаємо: «Раз на гору вже зайшли, то ще раз спустимось».
Спустилися. Стоїмо, чекаємо — може, ще когось підвезти потрібно. Довго чекали — ніхто не просить. Бачимо — бабуся йде.
Ми до неї.
— Чи не треба вас на гору підвезти?
А вона ступнула назад і каже:
— Ви вже краще самі катайтесь, а то ще завезете на гору, а там відпустите.
Чи то вона так пожартувала — незрозуміло.
Ми тоді ще раз з’їхали. Вже стемніло, а нікого так і нема.
Ми й пішли собі додому.
«Нічого, — думаємо, — завтра теж прийдемо кататися. От тоді, може, кого-небудь і підвеземо!»

 

 

* * *

 

 

САНЬКО-БРЕХУН

Оповідання


Ярослав Стельмах. Оповідання. Нахаба. Санчата. Конкурс пісні. Як ми до Генки ходили. Вабик. Про козу. День народження. Санько-брехунСанько не був цілий тиждень у школі. А потім приходить. Ми його питаємо:
—    Чого ти в школу цілий тиждень не ходив?
—    А мені гланди вирізали.
—    А як це?
—    А от так — були в мене гланди, а зараз нема, — і рота відкрив. — Бачите?
Ми всі подивилися, але нічого не побачили.
—    Нічого ми не бачимо!
—    Звичайно, не бачите, бо їх уже нема. Ось тут, — і пальцем у роті щось показує.
—    Так ти ж палець вийми, не видно нічого!
—    Хоч і вийму, так усе одно не побачите, бо їх уже вирізали.
Я тоді теж палець у рот засунув і кажу:
—    І в мене нема. Не треба нічого і вирізати.
А він:
—    Гланди у всіх є!
Я тоді Митьку в рот подививсь і Наталці, але й у них нічого не побачив.
—    Нема, — кажу, — ні в кого гланд. Що ти нам голови морочиш!
—    Нема, — Санько говорить, — значить, ви всі ненормальні. А в усіх нормальних людей гланди є!
Так ми йому і не повірили.
Але чого ж він цілий тиждень у школу не ходив? Незрозуміло!

 


* * *

 

 

НAXAБA

Оповідання


Нахаба, гумористичне оповідання Ярослава Стельмаха

Нахаба, гумористичне оповідання Ярослава СтельмахаСкінчилися раз уроки, а вчителька наша і каже:
— Сашко Лісовий захворів, хто піде його провідати?
— Я! Я! Я! — посхоплювались усі.
— Якщо ви і в нього так кричатимете, — говорить вчителька, — то краще нікому не йти. Хворому потрібен спокій.
Ми запевнили її, що не галасуватимемо, а вчителька відповіла, що ми молодці, але все одно сьогодні хай підуть кілька чоловік, а завтра ще кілька і післязавтра теж.
— І пам’ятайте, — закінчила вона, — хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав з ліжка, розважте його як зумієте. Може, й нагодувати доведеться.
Приходимо. Лежить Сашко, горло замотане, книжку читає.
— От добре, — мама його зраділа. — У мене саме обідня перерва кінчається. Там, на кухні, суп доварюється. Ви через десять хвилин з плити його зніміть, хлопця мого нагодуйте. А я побігла.
— Ну як тобі, — в Сашка питаємо, — нудно, мабуть, лежати?
— Та ні, — одказує. — Зовсім не нудно. Я от книжку читаю. Цікава!
Але ми вирішили, що це він так говорить, із ввічливості. Спробуй-но сам-один полежати ввесь день!
— Нічого, — підбадьорюємо, — ми тебе зараз розважимо. От тобі Наталка заспіває. В неї голос гарний.
— Чого це я буду співати ні з того ні з сього?! — Наталка нам. — Може, йому й не хочеться зовсім.
— Як це не хочеться?! Ех ти, подруга! Він же один тут. Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.
Стали посеред кімнати, відкашлялись і давай співати. Співали-співали, аж захрипли.
— Що, — питаємо, — повеселішало тобі трохи?
— Авжеж, повеселішало, — Наталка за нього відповідає. — Так фальшивити, то краще вже зовсім мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашку?
Сашко промовчав, але ми зрозуміли, що це він так промовчав, щоб не завдавати нам клопоту. Але про які клопоти може йти мова, коли товариш хворий!
— Давай, — Митько каже, — йому наш сюрприз відкриємо.
— Давай!
І стали ми тут матроський танок виконувати, який на святковий вечір готували. Підспівуємо собі, в долоні у такт плещемо, підборами по паркету — ух! Так добре в нас іще ніколи не виходило. Розчервонілись обоє, вхекалися, але стараємось, — для хворого ж товариша.
Чуємо дзвоник у двері. Наталка побігла відчиняти. Вривається в кімнату дядько якийсь у халаті.
— Це що за неподобство! — кричить. — Я поверхом нижче живу. У мене робота термінова, спеціально додому взяв, щоб не заважав ніхто, так ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові вже цілу годину, зосередитись неможливо!
Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша.
А він:
— Нічого собі хворий! Таке витримати — здоров’я як у слона треба мати. Припиніть цей тупіт. Книжку йому краще почитайте!
Ми сказали, що книжку він і сам собі читає.
— Ну, то придумайте щось інше, — дядько каже. — Он ви на хлопця подивіться. Йому вже скоро млосно стане од ваших розваг.
І він пішов.
Сашко забивсь під стіну, і ми зрозуміли: йому цей дядько теж не сподобався.
— О! — скрикнув я радісно. — Так у тебе ж магнітофон є. Чого ж ти мовчав! — і натис на вмикач.
— Зроби голосніше, — гукнув Митько. — Воно, коли голосно, завжди веселіш.
Тут Наталка стала до чогось принюхуватись — і прожогом з кімнати.
Вбігає за мить.
— Ой, — кричить, — суп увесь википів і вже згорів.
Побігли ми на кухню. Справді, бачимо — в каструльці щось темне на самому дні залишилось, і пахне зовсім не так, як суп. Ми туди на всякий випадок води долили, але смак у нього виявився ще гіршим, ніж запах.
— Ех ви! — Наталка зітхає. — Через вас зовсім забули, що мама просила. Чим тепер хворого годувати?
Стали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукру, а чай шукали-шукали — ніде нема.
— Яка різниця, — Митько каже, — із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки. І так вип’є.
Скип’ятили воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові:
— Пий.
Сьорбнув він трохи.
— Не хочу, — каже. — Голова болить.
— Це в нього від голоду, — здогадавсь я. — Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти як любиш, смажену чи варену? А щоб не нудьгував, включимо магнітофон.
— Не треба, — він нам якось дивно відповідає, — ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.
— Здається, час нам уже додому, — поглянула Наталка на двері.
— Додому! — блимнув на неї Митько. — І полишити хворого товариша? Може, тобі заспівати? — допитується в Сашка.
— І співати не треба!
— Може, затанцювати ще разочок? Нам не тяжко.
Тут Сашко як затруситься.
— Не треба, — кричить, — мені ваших танців, і нічого не треба! Облиште мене! Лежала собі людина і горя не знала. У мене і так уже температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць лежатиму.
Тепер ми таки зрозуміли, чого він хоче, і почали вдягатись.
— Ну, ти бачив таке? — мовив Митько вже надворі. — Друзі прийшли до нього, не шкодуючи ні сил, ні часу, розважити, щоб йому сумно не було, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє. Не буду більше його відвідувати. Хай собі книжки читає. Нахаба та й годі.


За матеріалами: Ярослав Стельмах. «Митькозавр із Юрківки». Повісті та оповідання. Харків, видавництво «Фоліо», 2012.

 


* * *

 


Ярослав Стельмах

ЯК МИ ДО ГЕНКИ ХОДИЛИ

Оповідання


Пішли ми якось у гості. До Генки. Він нам двері вичиняє з відром у руці. І в коридорі підлога мокра.
- Ой, - ми кажемо, - в тебе так чисто! А де ваш килимок, щоб ноги витирати?
А він:
- Знаєте, хлопці, я оце щойно в квартирі прибрав, бачите, навіть підлогу помив. У мене зараз просто стерильна чистота.
- Так що ж нам зайти не можна? - я питаю.
- Зайти можна, - він у відповідь, - але я килимок поправ, і мені, е-е-е, не хотілося б, е-е-е, щоб ви його зразу забруднили.
- Ну, то почепи його над ліжком. - Митько каже, - і милуйся. Ходім, Сергію.
- Та що ви, хлопці, що ви! Витирати ноги можна, але я хотів, щоб мама з роботи прийшла, подивилась, як усе чисто в мене, навіть килимок, і пораділа, а потім ви уже витирайте ноги скільки завгодно. Хоч цілий день витирайте - мені не школа.
Митько питає:
- Що ж нам отак під дверима стояти, поки твоя мама прийде?
- А ви краще ноги он об отой килимок витріть. Він же сухий.
Ми підійшли до сусідського килимка й стали витирати ноги, щоб Генчина мама пораділа, який у неї син, але в цей час сусідські двері відчинилися, й ми побачили дядечка - в окулярах і високого.
- Ви до мене? - спитав дядечко.
- До… До вас, - збрехав Митько й озирнувсь на Генку.
- Прошу, заходьте! - посміхнувся дядечко, але ми так і стояли на тому килимку, думаючи, що ж нам сказати (чи, може, краще втекти?) - і весь час при цьому човгали ногами.
- Заходьте! - повторив дядечко, і ми зайшли.
- Ну, чим можу… - почав було він, але Митько його швидко перебив.
- А у вас металобрухту нема?! - закричав він.
- Нема, - здивувавсь од такого крику дядечко.
- А макулатури?! - ще голосніше закричав Митько.
Я зрозумів, що то він кричить од розгубленості, але ж дядечко цього не знав. Він трохи одійшов і сказав: - Та ти, хлопчику, не горлай! Я не глухий! - Потім глянув на нас крізь окуляри і додав: - А макулатуру можете забирати, - і повів нас на кухню.
Там він заліз на табуретку й став діставати з антресолей цілі стоси якихось журналів, списаних аркушів паперу.
- О, як чудово! О, як чудово! - понуро повторював Митько. - Ми принесемо більше за всіх!
Насправді ж ніякої макулатури нам не треба було. Бо в школі ми її збирали минулого тижня, і тоді нам ніде у квартирах багато не давали. А тепер, коли ми просто не знали, що з нею робити, дядечко викладав усе більше й більше, і приказував:
- Добре, що ви нагодились. А то накопичилося за кілька років, ніяк не зберуся викинути.
- О, як чудово! - дедалі сумовитіше повторював Митько. Зрештою я не витримав.
- Знаєте, ми стільки за один раз не донесемо.
- Ох, і то правда, - засміявся дядечко. - Щось я захопився. Ну нічого, прийдете ще.
Ми вийшли за двері й звернули до Генки, але дядечко гукнув:
- Куди ви? Ліфт он там!..
Ми вдали, що йдемо до ліфта, почекали, доки дядечко зачинить двері, і навшпиньках, тримаючи перед собою по здоровенному оберемку, прокралися до Генчиних дверей.
- Дзвони! - сказав я Митькові.
- Краще ти!
- Як же я подзвоню, коли в мене руки зайняті?
- А в мене, по-твоему, вільні?
Ми постояли деякий час під дверима. Можна було постукати ногами, але ми боялися, шо вийде дядечко, а покласти папір на підлогу просто не здогадалися. Я спробував подзвонити головою, звівшись навшпиньки, але тільки вдаривсь об одвірок. Тоді я спитав у Митька:
- Що ж, ми довго так будемо стояти? Ходімо краще.
- Давай хоч мотузку в нього попросимо, - відповів він. А потім додав: - Поклади свій папір на мій і подзвони.
- А ти втримаєш?
- Постараюсь!
Я поклав свій оберемок на Митьків, - він аж похитнувсь, - і подзвонив.
Клацнув замок, і тут я побачив, що Митько притулив отой здоровенний стос до дверей, щоб легше тримати.
- Зараз я тобі поможу, - сказав я, але в ту ж мить двері відчинились і мій друг разом із усією горою макулатури повалився на Генку.
Почувся одчайдушний крик, я аж заплющив очі. А коли розплющив - на вже висохлій підлозі в купі журналів і всякого паперу лежали Генка Й Митько.
- Ви що, збожеволіли! - став кричати Генка. - Що ви мені з квартири зробили! Я старався цілий день, прибирав! А ви! Що мені тепер мама скаже?
Тут він замовк і глянув кудись через моє плече. Я теж озирнувсь. У дверях стояла Генчина мама і оторопіло дивилась на підлогу, завалену паперами, які сусідній дядечко накопичував кілька років. Добре, що ми не все забрали, а то купа була б куди більшою…
- Це не я, мамо! - заскиглив Генка. - А вони. Я все прибрав.
- Атож, - сказати тоді ми з Митьком. - Генка все прибрав, слово честі.
І ми навперебій стали розповідати, як прийшли до Генки і яка в нього була стерильна чистота, що він навіть пускати не хотів і відправив витирати ноги до сусідського дядечка, щоб вона, тобто мама, пораділа… І як дядечко дав нам стільки макулатури, що ми тепер просто не знаємо, шо з цією макулатурою робити, бо в школі її зараз не приймуть - адже збір макулатури був минулого тижня…
Але не встигли ми розповісти все до кінця, як Генчина мама стала сміятись, і що далі ми розповідали, то дужче вона сміялась.
- Ох!.. Ноги витирати!.. До Петра Миколайовича (це, виявляється, дядечка так звати). Щоб килимок!.. Не забруднити!..
А потім, коли вже вдосталь насміялась, дістала якусь газету і говорить:
- Ось тут адреса приймального пункту. Збирайте свій папір і здавайте його - Генка вам допоможе. А за це вам датуть хорошу книжку.
Ми хутко зібрали все у два стоси, перев’язали кожен мотузкою і поїхати трамваєм за тією адресою. Там ми здали макулатуру, а натомість одержали талончики, і ще нам сказали, в який книжковий магазин ці талончики треба одвезти.
Ми сіли в тролейбус, приїхали в магазин, і нам видали казки Андерсена в двох томах.
- Пхе, казки, - сказав Генка. - А у вас про шпигунів не видають?
Йому відповіли, шо про шпигунів не видають, і ми поїхали назад. У тролейбусі Генка почав читати першу книжку, і вона йому дуже сподобалась.
- Дайте мені почитати, - попросив він, - а ви поки другу будете! А потім обміняємось.
- Так це ж не про шпигунів, - сказав Митько.
- Нічого, вона теж цікава.
- Нехай почитає, - сказав я. - Адже якби не Генка, то в нас жодної не було б.
Ми дали Генці одну книжку, а потім поїхали до мене й весь вечір читали казки Андерсена, і вони нам теж дуже сподобались, хоч деякі з них ми вже знали. Але все одно ми і їх поперечитували також.
- Треба й дядечкові дати прочитати, Петрові Миколайовичу, адже це його макулатура.
- Правильно! От обміняємося з Генкою, а тоді одразу обидві йому занесемо.
Тож тепер ми зовсім не шкодуємо, що все в нас так вийшло.


За матеріалами: http://chtyvo.org.ua/

 


* * *

 


Ярослав Стельмах

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Оповідання


Прийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класу Генка вибігає.
- Іди, - кричить, - швидше! У Шашка шьогодні день нажодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати, бо шолодко дуже.
Заходжу я в клас. Кругом плямкають усі - цукерки жують. Один Сашко за столом сидить, не жує.
- У мене, - каже, - від них уже щелепи зводить.
- Де ти ходиш? - Митько мені гукає. - Тут без тебе все з’їдять.
Я пропхався до столу, але цукерок зоставалось іще багато.
- Вітаю тебе, Сашку, - почав було я, але тут хтось поцілив мене скатаною в кульку обгорткою у вухо.
- Бажаю тобі… - продовжив я, і знову в мене влучила кулька.
Я тоді розізливсь, підкинув угору свій портфель і сказав:
- На кого Бог пошле.
Всі кинулися врозтіч, а Бог послав на Генку, який саме вбіг до класу із півлітровою банкою води. Тоді Генка линув на мене водою і попав іще на кількох чоловік.
Вони теж узялися за кульки, а дехто побіг по воду. Банок більше не було, і доводилося бризкати прямо з рота. Сашко одійшов і сказав:
- Ну, перестаньте, перестаньте, вже дзвоник був. Дехто його послухав, а більшість продовжували кидатись і поливатись водою.
- От здорово, - кричав Митько. - Якби кожен день отак!
Я теж сказав:
- От здорово!
Коли підлога була вся засипана тими кульками і геть-чисто облита водою, до класу зайшла вчителька.
- Ой-ой-ой! - сказала вона. А потім; - Ай-ай-ай! Що ж то у вас таке?
Ми відповіли, що це в Сашка день народження. Тоді вчителька опустилася на стілець, але одразу ж підскочила, бо виявилося, що він мокрий.
- Як вам не соромно! - розсердилась вона. - У вашого товариша день народження, а на що ви його перетворили. Треба ж думати, що робите. Як це негарно і ганебно!
Ми почали думати і вирішили, що й справді це не так уже й здорово.
- Даю вам п’ять хвилин, - мовила вчителька, - щоб ви негайно ж привели до порядку і себе, і клас.
Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала пояснювати урок, але ходила трохи дивно - якось боком і так само боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника.
- Це їй соромно, - засміявся Генка.
- Це їй за вас соромно, - озвалась Ловецька.
- Не за «вас», а за всіх нас, - виправив її Сашко. - Хочете цукерок? У мене ще багато.
Та ніхто цукерок не взяв, сказали, що вже наїлися донесхочу. А Генка сказав, що він взяв би, та несила більше пити воду. Але потім подумав, таки взяв одну і поклав до кишені.
Тоді і я взяв. Дві. Я ж бо прийшов останнім і з’їв найменше.


За матеріалами: http://chtyvo.org.ua/

 

 

Більше творів Ярослава Стельмаха на нашому сайті:
твори Ярослава Стельмаха
Що перше спадає на думку, коли думаєш про письменника Ярослава Стельмаха? Мабуть, його безмірна любов до слова, до мов. Найперше — побожне ставлення до рідної, української мови. «Для мене кожне українське слово на вагу золота», - бувало, повторював він, заглиблюючись у літературні й словникові мовні розсипи, синонімічні, антонімічні ряди, а також заслуховуючись усними діалектними говірками. Літературну працю розпочав у студентські роки. Його славні, сповнені гумору дитячі оповідання ввійшли до хрестоматій і шкільних підручників. Найбільшої популярності Ярослав Стельмах набув як драматург, п’єси якого йшли майже на всіх сценах України і за її кордонами... Читайте повісті Ярослава Стельмаха: "Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у чужому лісі" (повість-казка), "Найкращий намет", "Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера".
 
Оповідання Ярослава СтельмахаОповідання Ярослава Стельмаха: "Конкурс пісні", "Як ми до Генки ходили", "Вабик", "Про козу", "День народження", "Нахаба", "Санчата", "Санько-брехун".

Останні коментарі до сторінки
«Добірка оповідань Ярослава Стельмаха (з різних збірок)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми