На відео: Галина Римар. "Казка про мале солов'ятко".
"Даю тобі руку свою, дитино.
Ходім зі мною по стежинці доброти!"
Галина Римар
ПРО МАЛЕ СОЛОВ'ЯТКО
(казка)
Мале солов'ятко мало двох братиків-близнюків, жвавих і непосидючих. Вони вже вчилися літати.
А воно було не таким. Одна його ніжка чомусь ніяк не хотіла розгинатись. І від того маля не могло підстрибнути, аби відштовхнутися для першого польоту. Його сердечко було сповнене смутку, бо воно було не таким, як його брати й сусідські пташата...
Ніхто з нього не насміхався. Ні! Навпаки, дорослі й малюки приносили йому смачні личинки, жуків, навіть пелюсточку, що впала з чарівної квітки, як розповідали, з казкової галявини, принесли.
Воно мріяло будь-що потрапити на ту галявину, побачити власними очима ті незвичайні квіти, вдихнути їх аромат і від тієї радості заспівати наймилішу, найніжнішу в світі пісню-гімн красі природи...
Воно любило життя, любило слухати про все, хто що бачив і відчував у польоті. Братики вже пробували й співати, воно ж іще ні разу не заспівало.
Але солов’ятко не здавалося. Щоразу, коли лишалося саме, пробувало неголосно брати ноти — спочатку нижчі, а потім — вищі.
А при комусь співати чомусь соромилося, — боялося, що в нього вийде не так. А ще робило вправи, лягаючи спинкою на м’який і чистий пушок килимка в гніздечку.
Якось на казкову галявину завітала дівчинка з хутора. Вона замилувалася квітами. Потім заговорила до пташок, запитала, як їм живеться. І чи всі здорові з солов’їв, що повернулися з далекої Західної Африки, і як їхні діточки. І пташки розповіли їй про мале солов’ятко.
Кілька днів поспіль сонце ховали хмари, періщив дощ, хоч і не дуже холодний, але мама весь час приносила сину великі листки з липи, аби він не змок, і гріла його теплом свого тіла.
Старші братики вже були майже самостійними: самі шукали їжу і гралися в гурті з іншими безтурботними пташками-дітьми.
Нарешті дощ ущух, і на четвертий день вийшло сонечко.
Всі ці дні, незважаючи на негоду, дівчинка ходила до озер, річок і шукала цілюще зіллячко, про яке розпитала у бабусі-травознайки.
І цього дня на світанку вона знайшла і принесла солов’ятку ту траву чудодійну.
Пташеня приклало корінчика живокосту до ніжки — і вона слухняно зігнулася! Маля відштовхнулося, затріпотіло крильцями і... злетіло!
— Ой, я можу літати! — закричало воно. — Я літаю! — сповістило солов’ятко про свою радість усьому білому світові.
І разом з іншими солов’ятами полетіло на казкову галявину. І побачило нарешті ті чарівні квіти. І, захоплене їх красою, і від усього того щастя, що мало в сердечку, заспівало!
Ні, ніхто ще не чув такого співу! Навіть найстаріші, найславетніші солов’ї-співаки замовкли, зачудувалися цими ніжними переливами. Дивом дивним був цей спів.
Солов’ятко й досі прилітає до хатини дівчинки, розмовляє з нею і милує слух ніжними мелодіями, сидячи в саду між зелен листу.
Казка люб'язно надіслана автором особисто спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читайте також на "Малій Сторінці":
