Галина Мирослава
Стежка
(казка-легенда)
Подейкують, що понад річкою Свірж – лівою притокою Дністра, у містечку з такою ж назвою, неподалік чудового Свірзького замку, що доносить з глибини віків свою могутність, жив колись бондар.
Не тільки зблизька, а й з далеких країв їздили до нього купці по бочки. Не було у Свіржі людини, що не мала чогось від нього: чи то дерев’яне цеберко для води, чи то діжку для квашення яблук, дехто мав балію, дехто коновки, а хто і дійниці та баклаги з барилками. Всім він був потрібен: треба засолити огірочки чи гриби – до бондаря по діжу, потрібно кудись подіти рибу – також до бондаря, як хотіли бодню для дорогоцінностей – теж шукали бондаря. А щодо діжок до пива, вина чи квасу, то цей бондар вважався неперевершеним.
Робота з деревом – не для ледацюг і не для дурнів. Дерево слід любити. А ще знати, бо для одних бочок потрібен дуб, для інших – береза, бук, граб, а буває, що доводиться шукати м’якше дерево, таке, як осика. І все це треба розпилити. Правда, наш бондар рідко розпилював вручну. У Свіржі був тартак, це, безумовно, полегшувало роботу. Хоча догляд за деревом – штука непроста. Мав майстер свої секрети. Ніхто не знав, як він сушить, чи як встановлює дно. Його майстерня постійно збагачувалась всілякими сокирами, пилками, стамесками, долотами, свердлами, молотками, рубанками, фуганками, кривими стругами, їх ще називали уторниками, циркулями, лінійками, шерхебелями та купою всього, від чого очі розбігаються. А він давав тому лад. І все робив зі смаком, навіть найскладнішу роботу – скріплені дерев’яними обручами клепки стягнути. Усе він робив спритно та вишукано. Рівних йому не було.
Уподобав собі бондар одну хатину з вікнами на биту дорогу, що як іти в один бік, приведе до замку, а в інший – виведе до церкви. Двері ж відчинялись у сад. Купив він її та й став тут жити. Коли працював, з насолодою собі час від часу заглядав у вікно. Гляне, всміхнеться – і знову до роботи. Замок, яр перед замком, фасад з брамою, наріжні башти, люди, що йдуть дорогою, дітлашня – це просто чудово! Проте коли бондар втомлювався, шукав абсолютного спокою, щоб ані душі навколо. Цей спокій дарував йому лише сад. Тут він чувся у Бога за пазухою. Ті миті були справжнім блаженством. Після них можна було літати, робота горіла під руками.
І як на гріх сталось так, що сусіди протоптали собі стежину через його сад і почали взад-вперед ходити як через сад, так і через подвір’я. Він обережно пробував прохати, пояснював, та вони понадувались, як сичі, однак вперто продовжували бігати далі, тепер вже навіть не вітаючись. Бондар не мав на них зла, проте вони відібрали у нього спокій. Йому потрібне було місце, де його душа знаходила б відпочинок, а до саду він ніби приріс, усі, хто шукає тиші, дуже добре його б зрозуміли. Тепер вже не було йому куди подітись зі своїми болями та втомою. Хоч і мав бондар улюблену хату, потребував свого простору. Відчував себе у клітці, а це було для нього нестерпним. Робота йому з того часу не клеїлась, діжки не вдавалися. Хоч бери та плач. Почав майстер шукати виходу. Ще до досвітків, коли світ розніжується в ліжках, він підводився, йшов до саду, однак усі ці спроби виявились марними, прецінь був він тою людиною, яка не могла жити за вигаданим розкладом. Відпочинок йому був конче потрібен лише тоді, коли того хотіла душа, а не час на годиннику. Міг він іноді працювати не втомлюючись безмежно довго, а міг днями не знаходити собі місця. Ніхто того, навіть він сам, не зумів би пояснити. Так уже було.
Якось прилаштувався майстер, виходячи з хати, замість саду йти просто на дорогу. Такі походеньки чомусь безмежно втомлювали – і робота далі все'дно не йшла. Чувся зацькованим звіром, а бажав би собі літати душею.
Так сталось, що одного погожого дня, коли бондар щось перемонтовував на своєму даху, руки його і ноги раптом почали змінюватись. Він і незчувся, як перетворився на великого птаха. Відчуваючи, що може літати, майстер відірвався від землі та полетів.
Відтоді кілька разів люди бачили над замком дивного птаха, що, сідаючи на мурах фортеці, починає сміятись, мовби маленька дитина.
Казку надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
