Галина Мирослава (Галка Мир). Віршована казка «Сяй і Сяя» або «Данькові черевики та дивні чоботи» — читати та слухати, відео

Галина Мирослава

  (Галка Мир)

  СЯЙ І СЯЯ

(або «Данькові черевики
та дивні чоботи»)

Коли твоя ласка,
Буде тобі казка.
Як не зіб’єш з пантелику,
Вийде казочка велика.
Тож сідай собі, будь ласка.
Сів? Почнемо... Де ти, казко?!
Тс... Ще можеш прилягти,
Тільки нітелень... Апчхи.

Не з маленьких, не з великих
Впали з неба черевики.
Не чорненькі, не біленькі,
А сіренькі, в походеньки
В них до лісу можна йти.
Раз, два, три, раз, два, три.
Каблучки навперегін
Врозкид й рівно в крок один.

Хто їх бачив — чувся паном.
Черевики — мрія. Рано,
Вдосвіта, поки не парко,
Данько в них до лісу шпарко
Вибіг радий, що тут скажеш?!
Хіба казку перекажеш.
Як стріла собі несеться,
Тішиться маленьким  серцем.
А гарячої був вдачі!
Хоча біг, здавалось — скаче.
І ходу так відбивав,
Що за мить увесь ліс знав:
Данько має черевики,
Не з маленьких, не з великих,
Гожі, ладні, не попсуті,
По нозі якраз узуті.

Настрибавшись досхочу,
Хлопчик зупинився й тут
Під пеньком почув зітхання.
Хтось куняв з самого рання.
Варто, мабуть, підійти,
Якось слід підпомогти.
Нетерплячка тіло крає,
Тільки щось лихе вчуває,
Десь засіла дрібка страху...
Та не дасться переляку!
Данько — сила, Данько                                              — рослий,
Відучора п’ять. Дорослий.

А  підбіг, завмер… Овва!
Стирчить чобіт з-під пенька,
Гучно скимлить та буркоче,
Поруч другий щось муркоче.
Стерп і трохи похолов.
Нащо ту біду знайшов?!
Як відсапався, поглянув:
Лівий чобіт барабанив,
Правий хвацько бив обцасом
Та вичитував щось басом.
Чи лихий його поплутав?!
Тяв таке, що слід забути...
Кирпу здоровезну гнув —
Гірше того, лайку тнув.
Як спиняв свої розмови,
Каблуки, немовби брови,
Підсував до купи враз
Голосно та  напоказ.

Хлопець був напоготові.
Хвацько випалив: „Здорові
Будьте! Помогти?
Підсобити, понести?
Не хвилюйтесь ви задуже,
Поруч буду. Я ж бо дужий!”
І ступив аж крок вперед,
Хоч хотілося у лет.

Лівий чобіт знепритомнів
З несподіванки уповні.
Правий, вгрузнувши, спитав:
— Хто ти? Як дошкандибав
Аж сюди? Кажи, хлопчисько,
Підійшов ти надто близько!”
Данько рад би був здрейфнути,
Та чому б не козирнути?!
— Данько, будемо знайомі!
Тряснув легко по обнові,
По чудових черевиках,
Не з маленьких, не з великих.
Запопадливо всміхнувся.
Правий чобіт не здригнувся.
Наче з каменю стояв,
Скоса зиркав, міркував.
А його бридка халявка
П’ялася, мов бородавка.

Гейби не запропастила,
Крихточку йому б ще сили!
Данько знає що і як —
Підступа то так, то сяк.
Моторош зумів сховати
І поволі став казати:
— Я охочий до пригод.
То прибіг сюди от-от.
Зупинився, як побачив
Під кущем щось. Така вдача!
Все мені цікаво знати.
Не хотів вам заважати.

Вслухавшись у ті слова,
Обізвались обидва:
— Хлопче, з нами не жартуй,
Добре все обметикуй.
Ти у нашому полоні,
А не в матінки у схроні.
Знаємо як  дати бобу,
Перебудеш з нами добу.
А, можливо, днів зо два,
Ми тут, хлопче, недарма!

Скаламучений словами,
Геть не втратив Данько тями.
Бо у світі де б не був,
Про що б в скруті не забув,
Чи за темними лісами, чи за синіми морями,
Серце проситься до мами.
Тут хоч танцю ти ушквар —
На душі лежить тягар.
Мчав би вже як звук до хати!
Хай їм грець отим пихатим!

Ті паскудні чоботища
Розтягали хоботища
Й задирали каблуки,
Намагаючись сягти.
А дістати до Данила,
Їм не зразу стало сили.
Та промовили, два разом,
Грубо штрикаючи басом:
— Надзвичайне ми взуття!
Шкодимо усім, затям!
Зараз нам потрібен ти,
Щоб латав усі дірки.
Вдосталь кремом пастував,
Серединку доглядав.
Не абияк, повсякчас,
Бо інакше — мста від нас!

От халепа, так халепа!
Як же його докумекать,
Що такого би зробити,
Щоб біду перепинити?!
І подумалось хлопчині,
А що, якщо в цій годині
Знадобляться черевики,
Не з маленьких, не з великих.
Вони ж впали просто з неба,
Щось у них є те, що треба.
Головне: не розкисати,
Страх повзучий подолати,
Міцно встати, в повен зріст,
Грізним чоботам на злість.

І тут шибнем осінила
Хлопця думка, серцю мила:
Зняти з себе черевики,
Не з маленьких, не з великих.
Та віддати їм наказ:
— Послужіть мені, хай раз!
Захистіть мене стіною
Від сил зла, що йдуть за мною!

І оживлена від слова,
В ріст пустилася обнова —
Пречудові черевики,
Не з маленьких, не з великих.
Данько в них як квітка цвів,
Щастя лилось, наче спів,
Хлопчик рот ушир роззявив,
Усмішку до вух розправив.
А  вони росли, росли,
Набираючи краси.
Впевнені, міцні, лискучі
Та м’якенькі і тягучі.
Для добра навік пошиті,
А до зла ущент закриті.

Те побачивши, цаписті
Впали в ноги гарним, чистим.
І пробачити просили
З усієї, чесно!, сили.
Ще прислужаться добру,
Тішитимуть дітвору,
Бо вони витіюваті,
Зможуть діток розважати!
В цирк їм треба записатись,
Сяй і Сяя  називатись.

Добрі хутко пробачають.
Зло у серці не тримають.
— Та бувайте здоровенькі,
Йдіть ви з миром потихеньку. —
Каже Данько з черевиків,
Не з маленьких, не з великих.

Як Сяй з Сяєю пішли,
За один присід змогли
Знову рідні в розмір стати,
Аби хлопцю пасувати,
Щоб Данусько був Данилом,
Повним мужності та сили.
Аби ріс він для розмаю,
І не було тому краю!
І щоб всі, усі навкруж,
Упіймали добрий куш.
 (1993 р.)