|
Марія Пригара
КОЗАЦЬКА ДУМА
Пароплави плинуть серед ночі,
Вдалині шумлять херсонські плавні,
А Дніпро шепоче і шепоче,
Ніби роки згадує прадавні.
Бурмотить собі у вуса сиві,
Одкидає хвиль сріблясті шати.
На віку — немов на довгій ниві:
Стільки можна дідові згадати!
І пливуть ті спогади, як тіні.
Є між ними добрі і похмурі.
...Ось плескочуть весла в шумовинні,
Чорне море стогне проти бурі.
На судні вітрила не нап’ято,
А воно біжить у піні білій.
Це ж турецька каторга проклята:
Ой, то бранці стогнуть, а не хвилі!
В ланцюги важучі їх закуто —
Веслувати важко у закові.
За веслом сидить козак Васюта,
Уже й світ темніє козакові.
То його татарин збив стрілою,
Як в степу стояв він на сторожі.
І хита Васюта головою:
Сам собі повірити не може.
Він аж тричі рвав татарські пута,
Та спіймали кляті басурмани!
Тяжко били, катували люто,
Продали на каторгу в кайдани.
І горить козацьке вперте серце,
Підкоритись катові не хоче.
За облавком Чорне море б’ється,
Шумовинням забиває очі.
Досягає бризками до тучі,
А Васюті видиться в знесиллі:
То Дніпро вирує біля кручі!
То Дніпро гнівливо котить хвилі!
— Ти заграй, Славуто, на годину!
Розімчи, розбий галяру, буре! —
... Раптом впав важкий нагай
на спину.
— Ти чого весло впустив, гяуре? *1
*1 — Так турки й татари називали слов’ян.
* * *
ПОБРАТИМИ
Ой Махмуде, чорний, бородатий!
Ти, либонь, на розум небагатий:
Між невільниками ходиш стиха,
А не бачиш коло себе лиха.
Бо не чуть тобі, як опівночі
Веслярі приковані шепочуть.
Що один із них — козак із Січі,
А другий — Іван — козак із Дону.
Вже Івану смерть глядить у вічі:
Не втекти, не вирватись додому!
Ледве руки зводить він закуті,
До кісток сирицею обдерті:
— Побратиме,— шепотить Васюті,—
Хай хоч ти врятуєшся від смерті!
Я ключа ховаю у лахманах:
Відірвав у турчина од в'язки.
Одмикай, як здужаєш, кайдани
Та проси, козаче, в моря ласки!
Може, ще й поп'єш з Дніпра водиці,
А мені уже не пити з Дону...—
Вщухли в хмарах білі блискавиці,
Щось у хвилю хлюпнуло солону.
* * *
ОЙ ПОВІЙТЕ, ВІТРИ НИЗОВІЇ
Ой повійте, вітри низовії,
Угамуйте в морі чорториї!
Степовії вітри та дніпрові,
Поможіть доплисти козакові!
Ще ж він, молод, в світі не нажився,
Ще братів залишив у неволі!
Сивий місяць з-поміж хмар пробився,
Ходять хвилі, наче вівці в полі.
Йдуть і йдуть отари звідусюди:
Ані ліку в морі їм, ні впину.
Козакові забивають груди,
Підкидають в морі, мов билину.
Він уже насилу воду горне,
Кожну мить чека собі загину.
Коли бачить — щось навпроти чорне:
То принесло море деревину.
Ухопивсь — полегшало на серці,
А ще смерть стоїть перед очима.
На одчай козак із морем б'ється,
Спомина свойого побратима.
* * *
КОЗАКИ
То не гуси налетіли в плавні,
Не лебідки білі заячали —
То човнами козаки преславні
З синього дніпрового лиману
У широке море випливали.
Вже ген-ген залишився
Уже й хвиля хвилю перебила.
За човнами плескоту не чути,
Тільки весла зводяться, мов крила.
Кошовий в поході отаманить,
Козакам гукає на помості:
— Струсонем за бороду султана!
У Царгород завітаєм в гості!
Там гуляйте, братчики, до рана:
Хоч і трон з короною виносьте!
А чого попереду стерничий
Поглядає пильно з-під долоні?
Чути — чайки жалібно кигичуть:
Щось у морі мріється на всонні.
Враз байдак за хвилею полинув,
Веслярі ударили щосили.
Підпливли, побачили: людина!
Десятьма руками підхопили.
Не питали, зразу догадались:
«Це ж утік з неволі, неборака!»
Козаку в кайданах не стогналось,
А отут не витримав — заплакав.
Ворухнув закляклими руками,
Де від пут лишились чорні рани.
...І мов грім загув над байдаками:
— Отаке нам чинять басурмани!
Як над братом стерпіти наругу —
Краще не вертатися додому!
— А веди нас, батьку, на катюгу!
Козаки гукають кошовому.
Кошовий похмурим оком глянув
І махнув правицею без слова.
...Та й помчали розбивать кайдани!
Тільки хвиля стелеться шовкова...
* * *
ПРАДІД
Могутній дуб, прадавній дуб
Стоїть побіля яру.
Розкинув свій листатий чуб,
Чолом торкає хмару.
Одвіку згорблене гілля,
Кора немов сталева.
У лісі дідові здаля
Вклоняються дерева.
А він про себе шепотить,
І шум біжить у вітті:
«Оце минуло п'ять століть,
Як я живу на світі!
Іще татари в давні дні
Пускали в мене стріли,
Хотіли знищити на пні,
Та тільки ж не зуміли.
А вже народ на січу мчав,
І, вирвавшись в долину,
Козак мурзу* рубав з плеча:
«А згинеш, вражий сину!»
І в цю війну я знав бої...
Гули джмелями кулі.
Розвідники в моїм гіллі
Ховались, мов зозулі.
І, сівши верхи на суку,
Замурзаний хлопчисько
Слав партизанам вість таку:
«Пильнуйте! Ворог близько!»
Як грім ударить з-поза хмар,
Мені ще й досі сниться:
Б'ють бомби. Вихриться пожар.
З плачем кружляють птиці.
Усе минуло.
Я живу.
Навколо бір та луки.
Шумлять крізь сутінь лісову
Мої гіллясті внуки.
Далеко рід мій стеле путь.
З лісів приходять вісті.
Вже і праправнуки встають
Бринять у першім листі.
Коли поглянеш з висоти —
Дубкам немає ліку.
Полям — цвісти. Борам — рости.
Щоб так було довіку!
* Мурза — татарський князь. |
|
"Було колись — в Україні
Вірші "Про козаків", "Козацька мирилка", "Козацька розминка", "Гей, козаче-козаченько".
У статті пропонуються такі козацькі пісні та їх характеристика: "Гомін, гомін по діброві", "Стоїть явір над водою", "Ой сів козак їсти, ідуть к йому вісти", "Ой літа орел, літа сизокрилий", "Понад морем, Дунаєм", "Ой у лузі та і при березі", "Не жаль мені на сотника", "Соколику-сину! Вчини мою волю", "Ставлю коня в вишневому саду", "Ой а у полі, гей, терен, теренок", "Ой по горах сніги лежать", "Нещаслива годинонька була", "Гомін, гомін, гомін", "Ой мандрував молодий козак", "Ой кряче, кряче чорненький ворон", "Ой із лісу із темного", "Засвистали козаченьки в похід з полуночі", "Ой крикнула лебедонька", "Коло млина, млина", "Ой зацвіла калинонька у темному лузі", "Гаєм зелененьким вода тече", "А, хто хоче війну знати", "Ой там в степу при дорозі", "Горе мені, козакові, що батька немає", "На вулиці сурма грає", "Да вари, мати, вечеряти", "Та йшов козак дорогою", "Ой матусю, та не гай мене", "Добривечір тобі, зелена діброво", "Туман поле покриває", "Гей, з устні Дніпра та до вершини", "Не жур мене, моя мати".
Классные стихи!!!
да можна такое учить