Володимир Свідзінський. Віршована казка "Кий" (з книги "Чудесна тростка")

Де не взялись усякі наїдки,
Меди, вина, солодкі напої,
Коло них чарочки кришталеві,
Ще й тарілочки з порцеляни,
Ще й серветки, вишивані шовком.
Дядько стільчик сховав у комору,
На те місце приніс такий самий.
Рано-вранці, чуть зазоріло,
Зібрався хлопець, іде додому,
Приходить, гукає з порогу:
«А хутчій, матінко, добре дбайте,
Тесові столи застеляйте,
Будемо пити меди та пиво,
Ось погляньте, яке в мене диво».
Та й крикнув: «стільчику, розчинися!»
Марне слово — нема нічого.
Він удруге — і знов нічого.

Гірко заплакав бідний хлопець.
Небагато часу минуло,
І другий брат проситься в службу.
Зрядили його, пішов він,
Аж той самий дідок устрічу,
Окоренкуватий коротунчик.
«Хочеш вівці у мене пасти?»
Слово за слово — поєднались.
От дає йому дід отару,
І бичівку й малу торбинку:
Так і так мені маєш зробити.
Він трави нарвав, нав'язав у в'язку,
І піску набрав у торбинку,
Коли почав завертати вівці —
А вони через річку, та врозтіч.
Що робити в такій пригоді?
Він вернувся, сказав старому.
Дід сміється. «Ну добре, — каже, —
Ось візьми баранчика за службу,
Будеш мати без ліку грошей.
Та гляди, поки дійдеш додому,
Не кажи: «баранчику, струснися!».
Той узяв баранчика, подався.
Аж прийшов на той самий хутір.
Приймають його, до столу кличуть.
Він господаря умовляє:
«Прошу вас, дядечку, милим словом,
Не кажіть: «баранчику, струснися!».
Стало опівночі, всі поснули,
Дядько каже: «баранчику, струснися!»

Як струснувся тоді баранчик,
Так і брязнули гроші з нього:
Биті таляри, карбованці, дукати,
І як жар золоті червінці,
І примерклого срібла гривні.
Дядько сховав баранчика в сінях,
На те місце другого поставив.
Рано-вранці, чуть зазоріло,
Зібрався хлопець, іде додому,
Приходить, гукає з порогу:
«Гей, стеліть та стеліть рядна, нене,
Подивіться, що за диво в мене».
Та тоді: «баранчику, струснися!».
Марне слово, нема нічого.
Він удруге - і знов нічого.
Гірко заплакав бідний хлопець.

Скоро й третій син проситься
                                 в службу.
Мати каже: «Де тобі братись!
Як розумних братів одурили,
То тебе й поготів налигають».
Та він одне: «Пустіть мене, мамо!»
Не дає й промитої години.
Спорядили його, пішов він.

Коли знов той дідусь назустріч,
Окоренкуватий коротунчик:
«Хочеш у мене вівці пасти?»
Молодший брат довго не думав,
І ряду не брав, каже: «згода».
От у небі гуляють хмарки,
На долині пасуться вівці.
«Гей, пасись да пасись, овечко!
Уже ж бо і вечір недалечко.
Як западе сонце за хмару,
Пожену вас усі в кошару».
Тільки став завертати ягничку,
Вся отара шубовсть у річку!
От тоді догадався дурень:
Як розбігся, то так і скочив
На найстаршого барана в отарі.
Сидить собі, грає на сопілці,
За ним ідуть додому всі вівці.
«Нате, діду, справився добре!»
«Ну, спасибі, візьми цей кийочок
Та гляди: поки дійдеш додому,
Не здумай казати: «бий, кию!».
Дурень узяв кийочок, подався.
Заходить і він на той хутір,
Де ночували старші хлопці.

Приймають його, до столу просять,
Він господаря умовляє:
«Прошу вас, дядечку, мило та красно,
Учиніть мені таку ласку,
Не кажіть да не кажіть: «бий, кию!».
Повечеряли, полягали;
Дурень щільно укрився кожухом,
А сам дірку продер та й пильнує.
Опівночі дядько: «бий, кию!»
Як почне його кий окладати,
Б'є наосліп, мов градом сипле,
Не дає і очей захилити.
Дурень дивиться й примовляє:
«Віддай, дядьку, усе, що загарбав!»
Бачить дядько: загибель та й годі,
Улелекає кий до смерті.
Віддав хлопцеві все, що загарбав.
Іде дурень веселий додому,
Ще здаля гукає, з порогу:
«Та гей, братіки, добре дбайте,
Тесові столи застеляйте,
Будемо пити та ще й гуляти,
Срібла-злота неміряно мати».

От почали вони багатіти.
Пішла про них поголоска всюди,
Та й дійшла до вельможного вуха,
На ці речі пани жаденні.
Приходить пан, улесливо просить:
«Та будьте чемні, та не відмовте,
Позичте на час, на весілля,
Вашого баранчика та стільчик».
Брати думають: «Чом не дати?
Не щодня ж і весілля буває».
Минає місяць, минає другий,
Пан давно відгуляв весілля,
А позиченого не вертає.
Старший брат зібрався та й каже:
«Піду я правити наш заробіток».
Приходить у панські покої,
А там панства, як цвіркоту в лузі,
Да такі опасисті да тилаті,
Усі в бархаті та єдвабі ²².
Хлопець ледве здобувся на слово:
«Так і так, пане, віддайте, будь ласка,
Нашого баранчика та стільчик».

Як роззлоститься пан вельможний,
Як розпіриться, розкричиться:
«Що за стільчик? Який баранчик?
Нуте, слуги, візьміть зухвальця,
Відчухрайте його канчуками».
Відчухрали, прийшов він, плаче.
Збирається середущий хлопець.
«Піду ще й я, може зволять оддати».
Так що ж? Тільки лиха здобувся —
І його нагаєм відшмагали.
Тоді дурень: «Піду і я, мамо».
Мати каже: «Куди тобі братись!
А проте іди, коли хочеш».
Узяв він кия, приходить до пана.
Та де там! Пан і не глянув,
Лиш гукне на свої посіпаки:
«А візьміть-но, вчиніть йому хлосту!»
Тоді дурень: «Е ні, стривай, пане!
Неподобні речі умишляєш.
Ану, кию, бий пана і пані,
Нехай власне добро споживають,
На чуже руки не поривають».

Як почав їх кий обкладати,
Б'є наосліп, мов градом сипле,
Не дає і очей захилити.
Бачить пан: не виходить діло,
Уколошкає кий до смерті.
Велить він слугам оддати винне,
Ще й свого багатства додати.
Дурень веселий вернувся додому.
Стали вони безклопітно жити,
У великім добрі пробувати.
І я в них служив. На відході
Дали мені коника з воску
І возика з гречаної соломи,
Їхав я через дванадцять ланів,
Пробився через дванадцять вогнів,
І той віз згорів і коник розтав,
А я ось тут перед вами став.