«Подихи життя» — воєнна лірика від Артема Кулигіна

Артем Кулигін

ПОДИХИ ЖИТТЯ

"Ми здатні стати зміною,
Яку хочемо бачити у світі".
Бути розумними і сильними,
Щоб нами пишалися наші діти.

Історія доводить,
Що все погане рано чи пізно минає.
І коли, здається, сили підводять,
Для всесвіту то лише мить, 
                      яка секунду триває.

Наші люди надихають,
Дивлюсь на них і сильнішає віра в себе.
Вони скрізь сльози усмішку тримають,
Ворог відводить очі, відчуває, 
      що це наш простір від землі й до неба.

Війна пройде і настане мир,
Та ми вже ніколи не будемо такими, як раніше.
Біль від втрати вчить цінувати кожну мить,
Ми вільні від брехні минулого, 
         з'єднані і здатні ставати сильнішими.

Війна вбиває бажання воювати,
А той, хто її почав — полонений своєї пристрасті.
Та як же йому про це сказати?
Якщо лише твоє знищення він має у себе на меті.

Любов — це єдина будівельна сила цього світу,
Вона існує для нашого буття.
Віддає себе до крихти кожному живому світлу,
Долає смерть, тече крізь нас, 
                щоб ми продовжували подихи життя.

2.
***
Не можна прокинутись вчора,
Не можна пробачити біль,
Брати не вбивають, як хворі,
Не ріжуть тебе звідусіль.

Не будуть казати, як жити,
Тобі і твоєї сім'ї.
Що їсти і пити, з ким дружбу водити,
Не будуть казати брати.

Тарас говорив чорнобривим:
Не гратись в любов з москалем.
Та батька не чує дитина,
Ховається, грає з вогнем.

І вкотре гівно забродило,
Та плюхнуло знов через край.
Лютує безбожная сила,
Як хочеш її зупиняй.

Народ наш міцний і єдиний,
Та в розпачу здатний на все.
Він навіть росію зупинить,
Якій підтанцьовує все.

Все те, що не має свободи,
І слова боїться сказать.
"В неволі не знайдете вроди,
В неволі вас просто з'їдять".

Тому, в нас єдина дорога:
Що сили мочити русню,
Яка увімкнула "тривогу",
І скрізь підливає вогню.

І знову і знову повторим:
"Йдіть геть! Не чекайте хліб, сіль,
Брати не вбивають, як хворі,
Не ріжуть тебе звідусіль."

3.
***
Перед світанком ніч лютує,
І темрява все поглина.
Та тільки світло ніч вгамує,
Його неспинне настання.

Здається, промінь сил не має,
Летить маленький і слабкий.
Та він мільйони верст долає,
До "вибуху" він є фітіль.

Тьма все собою полонила,
І, ніби, світ належить їй.
Минає мить, стається диво:
Тут промінь починає бій.

Спочатку світла зовсім мало,
І всі ховаються в тіні.
Наче раби своїх васалів,
Шукають захист в глибині.

Вони за ніч покорі звикли,
І холод їх серця пробрав.
Від світла закривають віки,
В незадоволі сонний нрав.

Та тільки в мить все обернулось,
Маленький промінь запалав.
Підводить крила, схаменулась,
Ніч відступає. День настав!

Так все влаштовано у світі,
Щось настає, а щось мина.
Хто бореться за право жити,
Той наче промінь запала.

4.
***
Українці б'ються між собою,
А росія бавиться, регоче.
"Зіштовхну і не потрібна зброя",
Думає вона собі за очі.

Так, російськомовних захищати,
Завітали і буряти і чечени.
В землі наші полягали спати,
Люди ці за не свої ідеї.

Механізм взаємознищення працює,
Брат на брата і народи б'ються.
А росія у крові танцює,
Поки її морди все сміються.

Кровожера бавиться життями,
Їй ті люди, наче таргани.
Збреше тим, хто не прийшов до тями,
Про загрозу з заходу війни.

На довірі або через скруту,
Встануть люди і підуть вмирати.
В Києві чечену і буряту,
Ні від кого рідних захищати.

Як би роздивився він уважно,
Хто йому насцяв у очі вкотре.
Руський - наратив не переважний,
Треба зрозуміти це. А доти:

Будуть мерти ті, хто міг би жити,
Ті, хто росіянам непотрібні.
Ті, кого з нагоди можна вбити,
Руським називатись хто не гідний.

5.
***
Я чую розбірливий шепіт:
"Очищення то від гріхів,
Живе перетворить на попіл,
Карательна поступ Богів".

Та тільки здається знайомим,
Мені це погане зерно.
Нацисти ж "спасали" вже Землю,
Пічним димарем у вікно.

Тортури, знущання і страта,
Євреїв, циган і слов'ян.
Жалю там було не багато,
Недолюди! Крапка. Стріляй!

А далі вечеря, молитва,
З товаришем трохи вина.
Думки про дітей і дружину,
Не думав, що він Сатана.

Вважав себе чистим арійцем,
Що травить поганих щурів.
Насправді — безжалісний вбивця,
На кшталт середньовічних катів.

"Очищення" знову і знову,
Твориме руками людей,
То просто Адольфова мова,
У втіленні жерлих ідей.

6.
***
Ми віками долаєм неволю,
в межах різних держав і земель.
Ідентичність народу приховуєм,
в таємницях буремних пісень.

Наша мова забута і згадана,
винищити її не змогли.
Вона зцілює нас краще ладанна,
повертає в знайомі круги.

Нам брехали, що нас не існує,
наче вигадав хтось наш народ.
Брехуни годували нас кулями,
"искривляя в улыбке свой рот."

Після крали завзято історію,
одягались у наші прикраси.
Їхній човен — суцільна пародія,
то колаж з награбованих масок.

Ми традиції несли віками,
вони дихають в наших серцях.
Наша віра — міцніша за камінь,
жити вільно — єдиний наш шлях.

Плем'я Меря й Ерзя в минулому.
Ми, Слов'яни, живіші живих.
Хто в історію нашу занурював,
має визнати впливу на них.

Московити, що тюрки за кров’ю,
знову рота відкрили на нас.
Гей, імперці, вгамуйтеся поки,
ваш ординський запал не загас.

7.
***
Чи ви забули хто ви, втікачі?
В росії живете по 20 років,
але ж росли та кріпли на землі,
Де біг Дніпро старий у вас під боком.

Де шепотіли гуси у дворі,
бабуся рвати вишні зазивала,
"Гайда, дитино, нумо, йди сюди!" —
За звичкою завжди вона казала.

Комусь матусі пісня, як жива,
з дитинства в пам'яті була і є опора.
А хтось без матері ледь виживав,
часи ті згадує, стає як хворий.

У тім краю дитинства всі були,
і кожен пам'ятає свої ниви.
Та хтось не покидав своїй землі,
другий був змушений шукати дива.

Ось так "втікач" чіплявсь за чужину,
та не втікач він, просто така доля.
Однак забути баби сивину,
пісні матусі, ось де справжнє горе.

Ви росіянами зветесь тепер,
про Україну — мовчите...
Зусіль лунає там: "Бендер! Бендер! Бендер!"
Очима кліпаєте, може ви спите?

Брати, ви нас забули? Хто ви є?
Доводите свою ви приналежність,
до тих, хто нас вбиває і товче,
ту землю, що служила вам належно.

Короткий сказ, історія проста...
Не знаю що ще написати.
Може комусь це допоможе пригадати:
дитинство, вишні, ріднії міста...

8.
***
Посмішка дивовижна,
ти її даруєш, 
а її від того менше не стає.
Навіть в моменти смути, 
здавалось би сльоз або підозрілої тиші,
ми посміхаємось, міцнішаєм з середини 
і її віддаєм.

9.
***
Моя Батьківщина, моя ти родина,
Для мене ти втіха в нестерпну годину.
Вважаю, що ти для мене — любов,
Якою захоплена знову і знов.

Сумую без тебе, як дощ восени,
Тебе поважаю й тобою пишаюсь.
Для тебе зроблю я на світі усе,
Життя я віддам заради тебе.

10.

***
Три роки минули, наче три дні,
мам, не дивився я в очі твої.
Не бавила ти своїх онучок,
не чули вони від бабусі казок.

Здається, ще вчора сідали за стіл,
стрічали гостей, що були звідусіль.
Ми їли, пили та співали пісні,
здається, ще вчора ми просто жили.

Сьогодні між нами мільйони ідей,
загублених в брехнях огидних людей,
що стіну створили між мною і тобою,
яких сюди вислав московський конвой.

Щодалі, то прірва між нами зростає,
можливості втрачені раз й на завжди.
Ти бачила як Олександра рушає,
своїм самокатом в калюжу? З води,

її дуже важко заставити вийти,
вони разом з Женькою запрілі й в бульках,
пірнають, кричать, поки ще вони діти,
зростуть непомітно на наших очах.

А що ти побачиш? "Будинок, будинок,
тут рідна земля і могили батьків".
Та тільки то просто коробка з цеглини,
час пройде, а ви в ній самотні й старі.

Бабуся з дитинства казала онукам:
"Ви будете жити в будинку моїм?"
Вона розуміла важливість поруки:
"Триматися поруч з гіллям молодим".

Ти нас не цурайся.
Ту землю в нас вкрали.
Ми потім повернем її, а тепер,
виконуй бабусі завіт: "Наближайся,
туди, де палає родини костер".

11.
***
Помилка не страта. Де твій чоловік?
Він шахтар чи воїн? В котрій стороні?
Кому вклонився? І кого за ворога має?
Кого і нащо нищить та вбиває?

Ти питала в себе: "Хто ти є, людино?
Де твоє коріння, ненька-батьківщина?
Хто тобі за брата? А хто за сестру?
Ну а хто за матір, рідну і святу?"

Подивись, позаду човен відпливає,
в ньому твої предки сльози проливають.
Дивляться на тебе і даються дива,
як воно так вийшло, кровушка підгнила.

Ти росію бачиш, вона тебе ні,
ти для неї мошка на чужім вікні.
Зараз ти потрібна, є мета і ціль,
завтра будеш бігти, бита звідусіль.

Гроші, ті, кроваві, лихо принесуть,
там, не за горами, буде Божий суд.
Тебе запитають: "Де твій чоловік?
Хто йому підказки шепотів вночі?"

Роздивись уважно: "Хто кому рідня!"
Разом будем гнати в шию москаля!
Разом заспіваєм вільнії пісні!
Разом будем жити на своїй землі!

12.

А ХТО ЗБУДИВ СТЕПАНА?

Бійтеся, москалики, стежками і тропами,
вІтрами турботними, він до вас летить.
Дихає в мені. Кожною істотою,
сльОзами і пОтами, тінню в далені.

Ви збудили лють — кровушкою бризкали,
там, де у землі, вже її за край.
Барабани б'ють — ваш народ замизканий,
кожен, хто мовчав, відповідь давай.

Заліпляли ви — справу його вірную,
брехнями поганими, мазали лайном.
Наче сируни — штопали по білому,
і ховали вирії в себе під вікном.

Думали, мине? Діти запорошені,
люди перетрощені вашою ганьбою.
Виворіт зігне — ось вам і запрошення,
бійтеся, непрошені, пройдемось сапою.

"Титульний народ" — що то за переляки?
Бачаться бендерики, всюди вас товчуть.
Може в голові — гусені метеликів,
створюють істерику, жити не дають?

Відповідь проста — синіми дорогами,
жовтими сапОгами, йдем на ваш манер.
Ставте самовар — кланяйтеся першими,
вчіть слова манернії, йде до вас Бандер..