| |
Богдан Лепкий
СОН-КАЗКА
На ялинці свічечка остання
Згасла.
"Спати час!"- сказала няня,
Провела молитву, проспівала,
Як Пречиста Сина вповивала,
І, як "Тріє цари йшли со дари".
- Аж сховався місяць поза хмари,
З-поза хмари блисла ясна зірка
І вкотилася в подвір'я чвірка.
Коні білі, золоті копита
І карета будою накрита,
З неї скаче молоденький пажик
І кланяється і чемно каже:
"Пане мій! Вбирайся, будь ласка!
Бо чекає королівна-казка;
Синьоока, золотоволоса
На Свят-Вечір вас до себе просить!"
"Га, як просить, я готовий, їдьмо!"
"Уступайся нам з дороги, відьмо,
Бо недобра ти і препогана,
А царівна гарна і кохана!
В неї замок з жемчугу, віконця,
Не зі скла, а лиш з самого сонця,
Гарно там і так весело дуже,
Білі коні, золоті підкови,
Поспішайте крізь ліси-діброви!
Понад пропасті летіть вітрами,
Що ніхто не плаче і не тужить,
Дістає, що тільки забажає..."
Лиш царівна в замку тім зітхає.
Бо пощо їй з жемчугів палати,
Як нема з ким любо розмовляти?
І пощо їй коні і карити,
Як нема кого у них возити?...
Бо вона чекає коло брами!
Розпустила золотії коси,
Усміхається і чемно просить:
"Будь у мене, як у себе, в хаті!
Ось для тебе чури два крилаті,
Кінь вороний, золоті підкови,
Де захочеш їхати готовий.
На склянну гору він духом скаче.
А тут мечик маєш, мій козаче,
В кремінь бий, а ти його не зломиш,
Вірю, що мене не осоромиш.
А тепер..." (і відчинила двері),
"А тепер підемо до вечері!"
По вечері біля ватри сіла,
Взяла гарфу, струни настроїла,
Боже мій! Які чудові звуки
Добувають ті маленькі руки!
Білі руки, золоті перстені,
Любі звуки, а слова пещені.
Аж нараз зчинилася тривога,
Порохами вкрилася дорога,
Надтягають вороги, як хмари:
Печеніги, турки і татари.
Як дракони пруться до палати,
Королівну хочуть добувати,
Королівну ханові дружину.
"Де мій меч, нехай за неї згину!"
Вхопив меч. Хан усміх: "Вважай, хлопчино,
Бо тобою я на хмару кину,
Черевиком розітру, як муху,
Мент один і вже лежиш без руху!
Молочко тобі і кашка з проса,
Не царівна золотоволоса!"
Я на те: "Нема розмов між нами,
Поговоримо собі мечами!
Хай вони рішать, кому з нас жити,
Королівну по садку водити,
А кому степи і бездоріжжя
І могила в полі серед збіжжя.
Над могилою вірли літають...
Боронись! бо я вже наступаю!"
Зустрілися мечі й блискавками
Розвиднили нічку перед нами,
Скачуть іскри з дамаської сталі,
Як з заліза в кузні, на ковалі;
Ще раз, ще раз... аж мій меч, як блисне,
Ворог впав, лежить... і вже не писне.
Простягнувся змій песиголовий.
"Королівно! Бачиш? Я готовий.
Світ цілий нехай почує, хто ми!
Я тебе мабуть не осоромив...
Де мій карий кінь?" Сідаю, їду.
"Ти не плач, я ще колись приїду".
Білий ранок, морозець іскристий
На шибках у вікнах пише листи.
Гей, які то дітям на Свят-вечір
Не ввижаються чудові речі!
І які їм дивні сни не сняться,
- Тії сни, ті сни, що не здійсняться??
* * *
ЯЛИНКА
Почіпім на ялинку
Не свічки, лиш бажання,
Най не світять на хвилинку,
Але аж до світання, —
Почіпім на ялинку бажання.
Приберім її віти
Мрій сердечних чічками*,
Бо ніщо так не світить,
Як ті мрії над нами, —
Приберім ялинку чічками.
Хоч у нас нині вбого,
Хоч сумні наші діти,
Подаруй їм, небого,
Предківські заповіти, —
Подаруй предківські заповіти.
Дар цінніший ніж злото,
Де скривається сила,
Що над буднів болото
Наших предків носила, —
В заповітах батьків наша сила.
* * *
ГОРЯТЬ СВІЧКИ
Горять свічки, синявий дим
Снується попід стелю,
Думки твої біжать за ним
У батьківську оселю.
Спішаться, бо далеко їм,
Далеко, брате, дуже...
Прибігли... Боже! Де наш дім?..
Лише колядка тужить.
Лише колядка та сама,
І ті самі звичаї,
А люди? Люди де? Нема...
Де ділися?.. Не знаю...
Колядка чайкою літа
Від Дунаю до Дону.
Коли ж прийде година та,
Що вернемось додому?
І де той дім, де наш хором,
На тисовім помості?
Чи те, що предкам було сном,
Прийде до нас у гості?
Чи сядем, браття, по хатах,
Як ґазди до вечері,
Й відложимо журбу та жах,
Надії втворим двері?
Не даром пісня тисяч літ,
А може й більше тужить,
Далекий шлях,великий світ,
Не тратьмо віри, друже!
Горять свічки, синявий дим
Снується попід стелю,
Думки твої біжать за ним
У батьківську оселю.
* * *
ЯК ЗАСЯЮТЬ ЗІРКИ
Як засяють зірки на Свят-вечір,
Понесися, колядко, простором,
Як веселої вістки предтеча* —
Над землею, що стогне під горем.
Злинь під тиху, невеселу стріху,
Де вечірній сум оловом бродить,
Задзвени там всім рідним на втіху,
Що на землю Христос нині сходить...
— Не журіться! Нам нині на поміч
Божа Мати Ісуса приносить,
Що вбиває зло словом, як громом,
И маловірам надію приносить
... Як засяють зірки на Свят-вечір,
Понесися, колядко, на втіху —
Там, де горе зболілі гне плечі,
Там, де рідна, похилена стріха.
* Предтеча — тут: те, що передує веселій вістці.
* * *
СВЯТИЙ ВЕЧІР
Двадцять четвертого. Коротка днина
Скінчилася, вже чорно у вікні.
Пощо світить! Вечірная година
Хай давнину нагадує мені...
Глухе село заховане в ярочку,
Немов за пазухою в Бога спить.
Зима, мороз, лиш дим, як на шнурочку,
З-під стріхи вилазить і вгору біжить.
Нічний туман снується на долині,
Паде сніжок, як лебединий пух...
Який мороз, який мороз там нині?
Говорить парубок, що вніс дідух.
А не забудь худобі сіна дати
І в жолубі* коням всипати обрік*,
В Різдвяну ніч вони будуть казати,
Чи довгий нам Господь судив ще вік,
Візьми лопату, відгорни від хати
Хоч трохи сніг (але ж паде-паде),
А першої зорі ще не видати?
Ні одної не бачив я ніде.
Вечерять час. Покличте всіх у хату
І челядь теж. Чи є просфора* й мід?*
Готові вже?.. Усе готове, тату!
І дійсно все зготовлено, як слід.
Чистенько скрізь. Натикано чатиння
За образи — накрито гарно стіл
Обрусом* білим. Хата, як святиня,
А стіл неначе жертвенний престіл.
Горять свічки. Димок від них снується,
Зелене сіно пахне під столом...
Так радісно у грудях серце б’ється,
І світ цілий здається гарним сном.
Щоби дітей ми розуму навчили
І довели щасливо під вінець,
А нам тоді спокійної могили
Та пам’яті незлої — під кінець.
Бажання. Якби з них одна десята,
Аби хоч сота часть здійснилась нам,
Життя було би, як Різдвяні свята
І як танок навколо райських брам.
То що казать? Ось вже і борщ димиться
І риба й голубці. Усі кругом
Сидять, балакають, мов сон їм сниться,
І дійсність забувається за сном.
А діти квокають, шукають в сіні
Оріхів*. Хто знайде з них золотий,
Той буде в долі, ніби на коліні
У мами... Я знайшов оріх... Пустий...
Старі жартують. Давнину згадали.
Згадали тих, що їх уже нема.
І голови на стіл понахиляли,
Мов журяться. А на дворі зима.
Зірвався вітер зимний і снігами
Засипує доріжку до воріт
Цвинтарних — ніби поміж ними й нами
Останній хоче зарівняти слід.
Як зимно їм... Та годі сумувати,
Вже під вікном стоять колядники.
А що мороз, так кличуть їх до хати,
Дають їй яблука й медяники.
"Небо і Земля", "Дивна радість стала",
Найшло їх повні сіни", повний двір,
І ніби хата крил нараз дістала,
І з піснею здіймається в простір.
Летить до неба з вітром в перегони
Там, де надії, мрії, благодать...
Аж на дзвіниці відізвались дзвони:
Пора до церкви, треба нам вставать.
Зібралися, пішли... Так відійшло минуле
В невідомий, таємний, вічний храм.
Та хоч воно, як в морі потонуло,
Вовік його не позабути нам.
Летять літа з бідою в перегони,
І знов Різдво над берегом чужим...
Та я в душі все чую тії дзвони,
Що слухав їх ще хлопчиком малим.
Дзвоніть мені, дзвоніть мені з дзвіниці
За церквою, на пагорбі крутім,
Най чую я шум рідної ялиці,
Най бачу я старий батьківський дім.
Нема ніщо над спомини діточі,
Над молодечих приваби хвилин,
У життєвім богатім узорочі
Цей найдорожчий із усіх перлин.
* Жолуб — жолоб.
* Обрік — дрібно посічеш солома з вівсом, дертю і т. ін. для годівлі коней.
* Просфора, проскура — білий хлібець особливої форми, що використовується в богослужінні.
* Мід — мед.
* Обрус — скатертина.
* Оріх — горіх.
* Сіни — коридор, передпокій.
* * *
НА СВЯТИЙ ВЕЧІР
Вікно.
На нім маляр-мороз
Малює біллю й сріблом
Душі-квіти:
Китиці безаромних тубероз:
На їх вітках роса так тьмаво світить.
По середині хати Стіл.
Кругом, як слід,
Розставлена посуда.
І дідухом притрушений весь піл,
І образи,
Немов чекають чуда.
В куті дідух.
Біля дверей
Стоїть і ніби теж
Когось чекає,
Що на Свят-вечір мав прийти.
Він злий:
Опівніч, а нікого ще немає.
Вже на столі
Дванадцять свіч
Догоряє.
Димок кругом снується,
Аж сльози образам спливають з віч...
Чому ж ніхто,
Ніхто тут не явиться?
Невже ж спізнилися?
Невже ж Забули?..
І питання,
Як з клубочка
Нитки,
Снуються...
Не прийшли...
Еге ж!
Ми без землі,
Без волі, слави,...
...точка!
* * *
СВЯТИЙ ВЕЧІР
Святий Вечір... Хто з нас не згадає,
Як було колись в Батьківщині?
Кому перша зірка не засяє
В рідній хаті, у малім вікні?
Хто не вздрить, неначе на картині,
Батька, матір і братів, сестер?
Не спитає; як у них там нині?
Чи здорові, чи, може, хто вмер?
Рідний краю, хто з нас не побаче
Тебе нині і хто не заплаче?
До святої вечері сідали
Ми колись при власному столі,
"Бог Предвічний" нам колядували
Під вікном колядники малі,
По вечері ми ішли до церкви,
Сяли зорі і мороз скрипів, -
Нині в хмарах зорі нам померкли,
Білий сніг від кривди почорнів, -
І стаєнка Божа в Вифлиємі,
Перед нами в крові вся і в димі.
З дзвіниць наших поздіймали дзвони,
Замість дзвона висить мотузок,
І від Сяну до Дону — прокльони
Гомонять з різдвяних колядок,
Не втішається навіть дітвора,
(Що значить золотий горіх?)
Вся країна ніби важко хвора,
Скрізь один страшний смертельний гріх,
І здається, що й Христос заплаче,
Як уродиться і нас побачить.
А все ж нині Свят-вечір в нас дома,
Борщ і голубці, кутя й дідух,
Десь дівається з тіла утома,
І новий вступає в груди дух.
Все, чим серце здавна накипіло,
Ніби стравою старий казан,
Силою новою ллється в тіло,
Прилипає як бальзам до ран,
Хочеться співати "Бог Предвічний" —
Краю мій, і ти, й ти — вічний!
* * *
ЗГАДКА
Подільський околіт*, солом'яні в’язки,
Котрими Настя у печі палила,
Пісні чумапькі і оті казки,
Що їх мені Яницька говорила,
І свічку лоєву иа круглому столі,
Ялинку і дідух я бачу, як у сні.
На галузках зелених "офірки",
Почіплені тремтячою рукою
Дяка Іллі, палають, як зірки,
Вповиті димом сивим, як імлою.
І ясно так! Так ясно, що ніде
Мені ясніше в світі не буде.
Округлий стіл, білесенький обрус,
Пахучим сіном поміст вже накрився,
Як у стаєнці, де колись Ісус
Із Пресвятої Діви воплотився,
Кутя, борщ, риба і розмови щирі,
Чи ти бував коли на кращім пирі?
Ворота — скрип!... Дзеленькнули дзвінки,
Хрустить мороз на стежці під ногами,
Звізда в вікні.... Ах, це колядники
Прийшли до нас з прастарими піснями!
І ніби відгомін забутих днів
Лунає цей найкращий в світі спів.
Погасли офірки, остання коляда
Прогомоніла. Темно, тихо стало.
Літа пливуть нестримно, як вода,
І чи багато їх нам ще остало?
А все ж таки я крізь простір і час,
Згадки, на Святий вечір кличу вас!
* Околіт — сніп житньої соломи.
* Офірка — свічка.
* * *
СВЯТВЕЧІРНЄ
Чистенько скрізь, натикано чатиння
За образи, накрито довгий стіл
Обрусом білим; хата, як святиня,
А стіл неначе жертвенний престіл.
І блимають свічки, димок снується,
Зелене сіно пахне під столом
І радісно у грудях серце б’ється,
І цілий світ здається гарним сном.
"Щоби дітей ми розуму навчили
І довели щасливо під вінець,
А нам тоді спокійної могили
Та пам’яті незлої і — кінець".
Бажання. Якби з них одна десята,
Або хоч сота часть здійснилась нам,
Життя було би як різдвяні свята
І як танок довкола райських брам.
Затихли вже колядники,
Вже північ залягає,
Лише на сіні дітваки
Орішків ще шукають.
Пустують внуки, а в куті
Сидить дідусь на лаві,
Зі стін всміхаються святі,
Бо раді цій забаві.
Нараз десь шелест під вікном!
Хтось сперся на загаті...
І заніміло все кругом,
І тремт пішов по хаті.
Дідусь вікно перехрестив.
"Нічого. Звикли речі.
Це дух Івана приходив
До нас на Святий вечір".
* * *
ЗАБУДЬТЕ ТОРГ ЖИТТЯ
Забудьте торг життя на мить,
Втешіться, Господь з вами!
Чи чуєте?.. Вона летить
Надземними шляхами!
Вона, колядка... Боже мій,
Спішіться, сестро, брате,
Назустріч гості дорогій
Йдіть і ведіть до хати!
І посадіть її, де святі
Сідають на покуті,
Вона ж несе вам золоті
Легенди незабуті.
Легенди, як то ви, було,
Дітьми у рідній хаті
До Свят-вечері за столом
Сідали брат при браті.
Як батько просфору ломив
Із мамою, з сестрою
Ділився й стіл благословив
Хазяйською рукою.
І як вечерю раз у рік
Так тихо споживали,
Немов це був не борщ, а лік,
І чари, а не страви...
А житній сніп стояв в куті
І кивав колосками,
Крізь вікна зорі золоті
Шептали: "Господь з вами!"
Здавалося..., та що слова!
Вони лиш примар того,
Що чує серце й голова
В час вечора Святого.
Глядім в легенду золоту,
Що йде до нас з просторів,
Й добудьмо з неї силу ту,
Що горе перетворить.
* * *
РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР
Різдвяний вечір. Сніг притряс дорогу,
Мов білий килим перед ноги кинув
Тим, що ідуть молитись в церкву Богу.
Пішли. Останній гомін кроків згинув
І розплився у святочній тиші,
Що із небес злітає на долину.
Мороз на вікнах срібне квіття пише,
Смерк сірі тіні метає по хаті,
В куті живицею ялинка дише.
Часом горобчик сяде на загаті.
Часом дідух при дверях ворухнеться,
Як духи, мрії літають крилаті, —
А серце згадує і сумно б'ється.
* * *
У РІЗДВЯНІ СВЯТА
У різдвяні свята
Спішім брат до брата,
Позабудьмо, що нас ділить,
Що відводить нас від ціли,
І заколядуймо:
Дай тобі, Боже, всього, що гоже,
Б пасіці рійно, в полі надійно,
А в хаті мирно і боговійно.
Всім нам посполу*,
Згори до долу,
Дай щасливо побороти
Нашу вдачу кволу.
Щоб ми рука в руку
І груди при груди
Йшли на стрічу кращій долі
Так, як другі люди.
Щоб цілий світ, браття,
Не міг вийти з дива,
Щоб зробила на Вкраїні
Раз єдність правдива...
* Посполу — разом, спільно, укукупі э ким-небудь або чим-небудь.
* * *
НЕ БІЙСЯ СПОМИНІВ
Не бійся споминів. Ти не дитина!..
Була така, як нині, біла диина,
Як нині сніг, мов лебедині пухи
Лягав на ниви, дерева, мов духи
Являлися в імлі, вздовж сонної алеї
То як гіганти, то знов як пігмеї.
Мов два вужі, повзли снігами сани,
Мороз скрипів дивними голосами,
Дорога рівна, грубо снігом вкрита,
Глушила гомін кінського копита,
Сойки з стовпа на стовп перелітали, —
Телеграфічні дроти тихо грали.
Нараз Михань звернув рум’яні лиця,
Нащіпані морозом: "Ось дзвіниця,
Ось наша хата... Вйо!" І коні з гірки
Рванули так, що не потреба й чвірки.
(Мабуть, і їм до стайні дуже спішно)...
Згадаєш, й сумно робиться і смішно.
Чого ж так дуже ти спішивсь до хати?
Це ж попівство було, а не палати.
Ані то гори, ані то Поділля,
Шість днів робочих, сьомий день неділя.
Як заметіль, то хата на подвір’ї
Стоїть в снігах, немов десь на Сибірі.
А в заметіль таку роби, що хочеш ти!
Ані в сусідство їхать, ні до пошти
Добитися, щоб прочитати "Діло", —
Хіба селу віддаш себе всеціло,
Пізнаєш радості його й турботи
І разом з тим довідаєшся, хто ти.
Бо ти не той, що був ще вчора в місті.
Тамтой пропав, згубився десь без вісті,
З “сецесією”, з духом каварняним,
І з колотом міським, турботно-п’яним*,
З годинником в руці, з тим "треба", "мушу",
Що думку путає і сушить душу.
Та нині іншим став. Був у стодолі
І на ріці насовгався доволі,
В лісок збігав там, де рубають стоси,
І дивувався, що дівчата босі
По снігу бігають і снігом б’ються,
А з хат курних дими так гарно в’ються.
Так, так. Мабуть, і рідний дим, мій друже,
Для тебе не чужий і не байдужий.
І сосни ті стрункі, що перед ґанком
Під вечір чорні, а рожеві ранком,
І берести в ліску і церква, і дзвіниця, —
Те все тобі і в гробі ще присниться.
А що ж казати про людей? Ти з ними
Колись блукав шляхами казковими,
На Купала в лісах шукав чар-зілля,
І почував таємне задовілля,
Коли Дракона (бий То Божа сило!)
Іванова десниця побідила.
Ти з ними мандрував крізь нетри-звори
У Лади храм і в Довбуша комори,
Аж у Сокільської княгині царство,
Де довгим сном спить втомлене лицарство,
Чекаючи, пок гуцул-цар їм скаже:
"Гей, нуте легіні! Вставать пора вже!.."
Що? Ти забув? Та ні! Жартуєш, друже!
Усе, що ми дітьми любили дуже,
Понесемо, мов спомини найкращі,
На другий світ, бо мрії, — непропащі, —
Як казкове, незриме дивоквіття
Цвітуть в душі казки тисячоліття.
Вони і віра, що колись здійсниться,
Що предкам снилась і нащадкам сниться,
Про що нам пісня птаха синьопера
Співає нині, як співала вчера* —
То є та сила вічнеє коріння,
З якого соки тягнуть покоління.
Якщо їх чуєш в своїм серці, брате,
То не страшні для тебе ні гармати,
Ні бурі рев, ні туркіт пропелера,
Будемо завтра, бо були ми вчера,
Будемо вічно, бо кінця немає
Усе, що з віри в правду виростає.
***
Так ти вертаєш з міста....
В усі грає Джезбенду* шум і туркоти трамваїв, —
Сплітки*, газети, векслі*, — мряка сіра...
Перехрестись! Доїхав на подвір’я...
Ах, як ті вікна в хаті ясно сяють!
Злізай! Біжи, бо там тебе чекають!
* Вчера — вчора.
* Джезбенд — джаз-банд: оркестр або ансамбль, що виконує джазову музику.
* Сплітки — чутки, звістки, вигадки.
* Векслі — векселі.
* * *
У РІЗДВЯНУ НІЧ
Рідний Краю, хто з нас не бачить
Тебе нині і хто не заплаче?
До Святої вечері сідали
Ми колись при власному столі,
"Бог предвічний" нам колядували
Під вікном колядники малі.
По вечері ішли до церкви.
Сіяли зорі і мороз скрипів.
Нині в хмарах зорі нам померкли,
Білий сніг від горя почорнів,
І стаєнка ця у Вифлеємі
Перед нами в крові вся і в димі.
Із дзвіниць вже поздіймані дзвони,
Замість дзвонів висять мотузки,
І від Сяну до Дону проклони
Стародавні глушать колядки.
* * *
НА СВЯТО
Сани взористим килимом накриті,
Гострим залізом, як двома мечами
Крають сніг білий. Мов несамовиті
Коні женуть й подзвонюють дзвінками.
Що їм тягар? Вони його не знають,
Як птахи, біле поле пролітають.
День зимовий у сумерках кінчиться
І вечір в ніч зміняється повільно;
Непевний шлях ген-ген по світу в’ється,
Під копаницями* мороз скрипить розбільно,
А вітер, лихо-зна з чиєї ради,
Перед саньми слід рівно-рівно гладить.
Га! Як розкішно! Клопоти і смути
Геть утікають. А ти по тім полі
Білім, неначе по воздушній пути
Гониш, син вітру, ночи, бурі, волі
І хоч не знаєш, як твій шлях скінчиться,
Серце у груди сильно, бодро б’ється.
Зимно тобі? Так ближче притулись до мене
И на грудь мою опри холодні лиці.
Чоло твоє, як лід, таке студене,
Долоні, наче витесані з криці,
А віддих зимний, зимний, як могила...
Присунься ближче, ближче, моя мила!
Так, так... Дай руки! Най їх розігрію,
Щоби зробилися такі гнучкі, як літом.
Лице твоє, як білий крин-лелію,
Як райський квіт недобрим збитий світом,
Я власним духом відсвіжу, чудесна,
Щоб біля серця цвіла, наче весна.
О так... Гей, коні! Нумо-ну з вітрами
У перегони! Нім зоря засяє,
Місяць зійде — ви нас до батька-мами,
До рідних занесіть. Та ж там чекає
Дідух, ялинка, кутя, "Бог предвічний!" —
Чого ж той шлях так тягнеться, мов вічний?
Нумо-ну, коні! Чи то вам не спішно
До стайні теплої, до золотого Вівсика?
Правда, коні, що розкішно
В’їхати в браму, стати близь старого
Ґанку і чути візника долоні,
Як вас по шиї гладить й каже: "Славні коні!"
Як же приємно нам і розкішно
Зі сніговиці увійти до хати,
Де ждуть на нас тривожно батько-мати,
Де нас рідня вітає радо, втішно,
Де з кутика кожніського, з посуди
На стрічу спомини ідуть, як люди.
Тут я з ріднею бавився свавільно,
Пустуючи весело, як дитина,
Там до науки брався добровільно
Під оком батька, а там, як година
Вечірня надійшла, крізь вікна чисті
На сонця промені дививсь злотисті.
Що я в них бачив? Того не розкажу,
Хоч не одно сказати нині вмію.
Лиш, як гаразд подумаю, розкажу,
То бачу, що нічо нема над мрію,
Над сон о раю на землі, о весні...
О! Сни мої, які ви пречудесні!..
Гей, мої коні! Чи вас метелиця
Зводить з дороги? Чи вітер бурливий
Віддих спирає і тягне за гриви,
Щоб зупинити? Чи страшить вас птиця
В лозах? Вовк в лісі, а блуд за ставищем,
Що в кучогорах снігу виє, свище?
Гей, мої коні! Минем гай, за гаєм
В тихій долині, між двома верхами
Тепла, батьківська хата нас чекає;
Вікна блищать, неначе вовк очами
В пітьму глядить, чекає, чи на мості
Не задзвенять дзвінки, той знак, що ідуть гості.
0 хато рідна, хато незабута,
В вінку сосон, що з вітром шумно грають,
Де літом стелиться барвінок синій, рута,
Де мальви до вікон в ніч ясну заглядають,
Де рідну душу чуєш в кожнім листі,
Де навіть сни бувають тихі й чисті.
Як радо я спішив до тебе, хато,
З розбитою душею, мов до мами,
1 як для мене мала ти багато
Серця, котрого нині я словами
Не заплачу! О хато, близь порога
Твого кінчився біль мій і тривога!
Чого ж ви стали, коні? Сніг замів дорогу? —
Так птахами летіть понад снігами.
Що? Заяць перебіг і викликав тривогу?
Фе, сором! Ну ж за заяцем хортами!
Впивайте очі в тьму, пускайте в шувір* уха
І з бурею вздогін летіть, як заверуха!
Дивіться! Чорна тьма іде на нас від ліса
І хоче божий світ для ока стуманити...
Тут хрест повинен бути... Що до біса!
На крок нічо не можна розрізнити!
На небі, на землі, куди не пустиш очі,
Нема нічо, нічо, крім бурі, вітру й ночі...
— «Іване, ти заснув? Чому не поганяєш?
Замерзнемо в тій пітьмі на морозі.
Чому дороги вважно не тримаєш?»
— «Ми, пане, вже давно не на дорозі,
Лиш їздимо, Бог вість куди, полями.
Вчепився, видно, блуд і крутить нами».
— «То злізь з саней і пошукай дороги,
Послухай від села, чи вітром не повіє
Спів колядок?»
— «Задеревіли ноги,
Не чую рук собі, в очах мені чорніє,
Пускаю коні так, най Господь їх провадить.
Тут, пане, людський розум не порадить».
— «Що робиш, навісний! Держи віжки зубами,
Як руки відняло! Чи хочеш, щоб нас коні
Рознесли і щоби над нашими кістками
На завтра вітер тризну на болоні
Справляв, щоб нас вовки ховали? Ради Бога,
Дивися, може, побачиш, де дорога!»
— «Та як тут видіти перед собою, пане,
Коли я вас не годен догледіти?
Щось нас, мабуть, вчепилося погане,
А в мене дома жінка, мати, діти,
Осирочу і вже їх не побачу,
Мабуть, за гріх тяжкий так марно душу трачу».
— «О так, за гріх тяжкий, а тим гріхом зневіра,
Негідна людського достоїнства, нужденна;
Давай віжки, посунься... Пітьма сіра,
Проч з ока! Проч, тьмо теменна!
Проч, буре, проч, бо волею збатожу!
Гей, коні,вйо! Побачити, що зможу!»
А що? А що? Дивіться, як сани виринають
З вибоїв, наче човен з хвилі океану,
Дивіться ви, дивіться, як коні добувають
Останків сил,почувши руку пана,
Як вітер, боячись моєї перемоги,
Мов пес, під себе хвіст і — в ноги!
Га, так! Сміюся з тебе, буре люта,
І з твого шуму, реву, свисту, гуку!
Морозе, рву твої їдкі, студенні пута
І від себе жену, немов звірюку.
Гей, ноче, чуєш? Поки в мене воля,
Я переможець вам, пан вітру, бурі, поля!
Я переможець вам, а ви раби незрячі,
Збунтовані на мить супроти власти.
Як схочу, ваші іграшки дитячі,
Сили сліпі, потрафлю так покласти
Під ноги, що буде ніч, буря, заверуха
Шляхом, котрим летить міць Мого духа.
Летить на стрічу зір, а з зорями на свято,
Якесь велике свято довгожданне.
Дорого! Простелись і відчинися, хато!
Най в твої вікна сонце б’є пораннє,
А в тиху, ясну ніч, нехай до тебе зорі
Говорять вічну річ, що твориться там, вгорі!
* Копаниця - полози саней.
* Шувір, шувар — лепеха, татарське зілля.
* * *
ПІД РІЗДВО
Гадко! Куди ти? Куди?
Вітер загладив сліди,
Блуд ходить попід острішки*,
Ні кіньми, ані пішки
Не забіжиш туди,
Де бігав дрібними ногами
Колись, давними літами, —
От, краще в хаті сиди!
Легко сказати!.. Манить
Хоч на хвилинку, на мить,
Як не на яві, то в сні
Перелетіли в давні
Літа минулі.
З усіми
Близькими серцю, своїми
Відсвяткувати Різдво.
Кутя, ялинка-звізда,
І житний сніп і коляда,
І все, і все так, як було.
Так, як було!.. Та годі, брате!
Ані людей тих, ані хати
Тієї вже давно немає,
Лиш коляда там ще блукає,
Оцей наш славний "Бог предвічний".
Який, який він довговічний!
Без радіо і без антени,
Чи чуєш? — лине аж до мене,
І хоч нас ділять гори й доли,
Не мовкне на Різдво ніколи.
* Острішок — стріха або солом’яний дашок на загаті, над тином.
|
|
