"Два морози" - віршована казка Наталі Забіли

Два морози йшли у ліс,
все вбирали в іній.
В того був червоний ніс,
а у цього – синій.

— Старший буде той із нас,
каже брат до брата, –
хто людину зможе враз
до кісток пробрати!

Їде дядько в сіряку,
 їде пан у шубі.
— Вибираймо до смаку,
братіку мій любий!

Посміхнувся Синій Ніс
і  побіг до пана:
— Як би швидко кінь не віз,
я вже не відстану!

А Червоний Ніс з гори
дивиться й сміється:
— Крізь куниці та бобри
він і не проб'ється.

Ну, а з дядьком аж ніяк
я не забарюся:
під розірваний сіряк
зараз заберуся!

Синій Ніс на пана враз
налетів щодуху.
От під комір вже забравсь,
от схопив за вуха.

Пан ховає в хутро ніс,
зовсім замерзає.
А мороз під шубу вліз
і не вилізає.

І щипав, і пік як слід
пана всю дорогу
та й лишив біля воріт
вже напівживого.

В сніжній віхолі назад
наш мороз понісся.
— Чи вже впорався мій брат
з дядьком на узліссі?

А мороз – Червоний Ніс –
теж за дядька взявся.
Дядько крякнув, з санок зліз
та й підперезався.

Витер іній, що вже встиг
обліпити брови,
і, ступнувши просто в сніг,
став рубати дрова.

От мороз поліз в дірки
і пече, й щипає.
Тільки дядько залюбки
знай собі рубає.

Вже подертий сірячок
зовсім змок від поту.
Відступив мороз на крок,
каже: – Ну й робота!

Дядько вже сіряк скида,
видно, вгрівся добре.
На сіряк мороз сіда,
каже: – Ач, хоробрий!

Як залізу я в сіряк
та укрию льодом,
от тоді й побачиш, як
задубієш згодом!

Склавши дрова, дроворуб
йде до одежини.
А сіряк цупкий, як луб,
весь – як та крижина!

І, натішившися вкрай,
морозець радіє:
— Шубу з льоду одягай!
Я тебе зогрію!

Каже дядько: — Не шуткуй!
Забирайся духом!
Та й почав по сіряку
молотить обухом.

Захрустів в мороза бік,
затріщали кості.
Ледве-ледве він утік,
плачучи від злості.

Вдягся дядько та й погнав
коника до хати.
А мороз пошкандибав
під замет зітхати.