І Є ТАКИЙ ПОЕТ
(Іван Дзюба - про творчий шлях Василя Герасим'юка)
Ще Гайне (тобто було це дуже давно) зауважив, що на літературному Олімпі, так само, як і на міфологічному, діти пожирають своїх батьків. Цей сакральний творчий процес триває і триватиме постійно і повсюдно; з наших укрлітпагорбів теж долинають то елегантне організаційне вовтузіння, то корпоративно-естетське чвакання «продвинутих» зубів, то тихі зойки приречених. Але є особистості, принципово віддистанційовані від цієї гастрономічної містерії, романтично названої «боротьбою поколінь»: самі не потребують нічиєї крови для вампірського підживлення, але й їх обачливо оминають літературні антропофаги: не та вагова категорія.
Такий Василь Герасим’юк. В одному з недавніх інтерв’ю («День», 12 грудня 2002 року) на невипадкове запитання про літературні покоління він дав невипадкову ж відповідь: «Я волію говорити радше про особистості у мистецтві, ніж про покоління», а серед своїх добрих колег назвав і старших, і молодших — за міркою таланту. В пору, коли чинять свої короткочасні сектантські бали метаметафористи, метареалісти, концептуалісти, конкретисти, іроністи, стьоб, попса, літреп, поп-арт, просто постмодерн і постпостмодерн; коли молоді й не дуже молоді хлопці дотепно й не дуже дотепно бавляться у великих магістрів, архікардиналів, командорів, бригаденфюрерів і квартирмейстерів поезії, — він із тих, хто залишається просто Поетом.
... Василь Герасим’юк народився 1956 року в Караганді — в гуцульській родині, вивезеній сюди в криваві 40-ві на «вічне поселення». Невдовзі батьки змогли повернутися в рідне село Прокураву, де й минуло Василеведитинство. Певно, тьмяні картини висланського побуту, недуже сприймані дитиною, потонули під стихією карпатських чарів, але згодом і вони виринали обертонами до родових спогадів, до науки й віри батька й матері, що заклали етичні підвалини особистости юнака. Власне, в особистий досвід поета входить і досвід його роду — й у вужчому, й у ширшому значенні, — це ми побачимо у Герасим’юка, коли травматичні карагандинські візії почнуть дедалі невідворотніше вплітатися у ще травматичніші візії Карпат 40—50-х років, які поет пережив у своєму передбутті — своїми батьком, матір’ю, дідом, родичами, земляками.
... А перші вірші писалися ще в шкільні роки. Чи долинало до прокуравського, а потім коломийського школяра відлуння драматичних подій 1972-го і наступних років — арешти, репресії проти тих, кого пізніше назвали екзотичним словом дисидент, а тоді ліпили простодушне тавро: «украинский буржуазний националист»? Не виключено, бо в Коломиї, як і в інтимно близькому Василеві Космачі, той «украинский» дух ніколи не вигасав. У всякому разі, жадібно-цікавий до читання й літератури юнак міг знати і про «шістдесятників», і про їхніх наступників у поезії, тим більше, що літературний «самвидав» уже потроху підкориговував держвидав.
70-і роки XX століття ввійшли в історію «одної шостої частини світу» як період згубного «застою», майже пропащости. Якщо це й слушно під оглядом соціально-економічним і політичним, то не зовсім — щодо літературного й мистецького життя. Всупереч усім «зачисткам» культурної території та цензурному тискові, тривало поступове розхитування догм «соціалістичного реалізму», збагачення мистецьких форм, тихе «протягування» — з невинним виглядом — зразків і тенденцій західного авангарду (в поезії від Т. С. Еліота, Езри Паунда й Сен-Жон Перса до Тадеуша Ружевича й Збігнєва Герберта); не кажучи вже про вкорінення «самвидаву» й андеграунду. Анонімний «кріт історії» (в цьому випадку — мистецької історії) вперто чинив свою підривну роботу.
... Колись уславлений французький утопіст Мореллі, укладаючи прожект майбутнього ідеального суспільства, почесну роль у ньому відводив шляхетно регульованому мистецтву: «Красномовству, поезії та малярству дозволено буде вславляти фізичні й моральні красоти природи, предмети наук, зручності й приємні сторони суспільства, а так само й тих громадян, котрі особливо відзначилися в удосконаленні всього названого».
Протягом кількох радянських десятиліть відомі громадяни, що «особливо відзначилися в удосконаленні» названого й насамперед неназваного, директивно й теоретично силували літературу й мистецтво до отієї відповідальної місії, але вони, література й мистецтво, вперто з-під неї виборсувалися, й етапами цього виборсування були послідовно 60-і, 70-і, 80-і роки. І коли Василь Герасим’юк видав свою першу поетичну збірку (1982), він почувався вже в іншій атмосфері, ніж його попередники (хоча ще й не в тій, у якій починатимуть молодші за нього). Вже, зокрема, можна було обійтися без «віршів-паровозів»: обов’язкових заголовних віршів про Леніна й партію, які «витягували» решту. Вже можна було бути собою справжнім або до себе наближатися. Принаймні в певних межах, на які здобувся. Втім, і юнацькі вірші (кілька з них автор уважав за можливе подати в цій книзі) свідчили про шанобливе ставлення до суверенносте поетичного слова, в якому діставали окреслення народини самобутнього внутрішнього світу.
Але до першої своєї збірки Василь Герасим’юк йшов ще десять років. І це був добрий знак долі: бо прийшов уже сформованим молодим поетом.
Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття природи й людини. Інтимізацію цього світу. Невигадлива назва її «Смереки» немовби нав’язувала до традиційної версії гуцульського локального патріотизму. Смерічки й потічки вже заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим’юка смерека — не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а щось більше: величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду (особливо виразно це виявиться в пізніших поезіях: «...Коли в тобі зрубали високу і горду смереку, // не притримуй — хай падає // і боляче придавить серце... // Тоді обітни їй гілля, // але залиш верхівку, // бо й таке верхів’я ще пригодиться // ...вивільнить твою душу» — це з «Дидактичного етюду (І)»).
Вже в першій збірці Василя Герасим’юка Гуцульщина поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, — а магією. Магією позачасовости: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук». Магією надпросторовостй: стиснутий горами, покраяний ущелинами й проваллями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами простір виривається з самого себе догори — і вже згори падає «на гори, на смереки, на потоки, на царинки», щоб «мерехтінням космічного танцю» лягти в світославні килими гуцульської чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й вимірювальні сили цього простору — повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому — перетікання, переливання, колихання, літання («Все гойдалось, літало і мінилося без кінця»; все — «тільки вітер, що відриває від землі»): чи не тут уже зароджувався мотив останньої, найпотужнішої Герасим’юкової збірки «Поет у повітрі»? А до всього — ще й магія гуцульських легенд і замовлянь, «забутих пророцтв» і гуцульського бестіарію, світ гуцульських (і ними «спровокованих» власних) фантазій...
Кільканадцятеро саме такої високої якості поезій збірки (бо були в ній і вірші традиційно-риторичні, безособові) змушували поважно поставитися до зухвалої погрози людству в поетичному маніфесті автора, яким відкривалася збірка:
Я напишу такі вірші,
Які відчуватимуть сонце, як буки,
які перестрибнуть ворини
і жерепові кущі на толоці,
не розігнавши маржину,
а плакатимуть на зарінку...
Я напишу такі вірші,
Які нападатимуть раптово, як опришок,
що на дукати пана Яблоновського
збудував церкву в селі, де мав любаску.
Я напишу такі вірші,
в яких кожна відчімхана галузка
повториться, наче крик у горах...
Я напишу вірші,
від яких повернеться
така дитяча радість
усім босим ногам,
як у теплій пилюці дороги
після холодної роси на паші...
Я хочу писати ці вірші так,
як розвиваються буки,
як стоять смереки.
Такої тотальности поетичного самопочування, такого неосяжного «зобов’язання» вистачить на все творче життя. І він його спевнятиме рік за роком: недосяжність мети — надійна запорука вірности собі. Як і несправедливий самосуд — уже в другій збірці Василь Герасим’юк скаже з нещадністю до себе:
Скільки в першій книзі шпар було!
І проточин, протягів, пробоїн...
Жодне допотопне ремесло
не потерпить вичинки такої.
З віршів тих років
ти як попало
дещо збив докупи. Як ти міг?
Та не шкода навіть дорогих.
Найдорожче те, що їх єднало.
Те, що «єднало», ще впотужнішало в цій, другої сходинки, збірці — «Потоки», яка вийшла через чотири роки, 1986-го. Назва також не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять величний, грізний і очисний космос Карпат («високі потоки» — символ і нещадної, і життєдайної плинносте й незупинности, неминущости минущого: «гортає потік сторінки // забутої пам’яті, темної туги людської»; «не вголос читає», читає «віками» — й про тебе; «потоки падуть», — їхнє «гулке шумовиння» «носило нас кілька століть»; у потоці «в’ється-зміїться» рушник долі нареченої, а наречена у Герасим’юка — це Наречена, отверзте людське послання у тривожну невідомість), — з потоками колобродять інші стихії, інші сили Карпат — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз’єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні, — всі ці стихії плекали, мордували й гартували душу поета, але вони живуть у ньому не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. Такою ж міфопоетикою, але вже більше позаособистісною, живуть у ньому й таємничо-екстатичні гуцульські обряди, багата символіка і скоряюча краса яких сповнювали людське буття святістю, робили причетним до вічности: мало ще де можна бачити так здійснювану високу ритуалізацію неминучих кроків людської долі. Звідси — й химерна філософська мова гуцульських кахлів і гуцульського шитва, і недарма. Василь Герасим’юк уже тридцять літ у своїй поезії розгадує їхні безборонно-прості й незбагненні у своїй наївності загадки.
Водночас Василь Герасим’юк не те щоб визволяється з полону капатських магій (він з цього полону ніколи не визволиться, і це, власне, не полон, а животворна серцевина його світу), — але відкривається в поезії й іншими сторонами своєї весь час самопобільшуваної, в розростанні, особистости. Дедалі болючіше промовляють муки самоозначення в неясному світі людського буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії, — все це не піддається прямоназиванню, не вміщається в риторичні формули, а розпливається у всеоб’ємність морального переживання, що і є змістом великого діалогу особистости з «матерією» і духом життя — під знаком совісти, діалогом, на який стають, «обмивши стидом голову свою», коли «страшать вітри й повільний скрип небес».
У цьому герці порозуміння зі світом поет не сам — з ним тіні далеких і ближчих предків, з’яви забутих опришків, карпатські дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать, мов чаклунська магія, мов голоси з інобуття правічности: Брустури, Прокурава, Космач, Мончели, Завоєли, Грегіт, Рушір, Шешори, Ворохта...
Однак озивається в Герасим’юкові й недавня трагічна історія, здебільше поки що як неясна травма родової пам’яті, та інколи і в предметних реаліях («Кілька хвилин першої світової» — тут, зокрема, в карпатську містерію втрапляють, як інопланетяни, брусиловці; у першій збірці, «Смереки», прошмигнув інший інопланетянин — ковпаківець, з відлунням радянської канонізованости, — в обох випадках насправді трагічний за своїми наслідками для Західної України характер цих з’яв ще винесено за дужки; але була в першій збірці й поезія «Вибігла серед ночі з хати...» (цикл «Кахлі») — дивовижний для легального друку тих часів доволі прозорий поетичний шифр драматичного епізоду з побуту боротьби оунівського підпілля: зав’язь мотиву, який щоразу ширше розгортатиметься в поезії Герасим’юка).
Третя збірка — «Космацький узір» — з’явилася вже в роки «гласности», 1989-го, і в ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, — і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х. Час замовляв ви-
соку поетичну публіцистику й підкидав небуденні спокуси, але Василь Герасим’юк — не трибун, а «метафізик», поет не експансивного, а рефлексивного складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полум’яних філіппіках, а в мученнях духу, в сув’язі міфологізованих споминів, у привидженнях жертв — дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартанні й самоочищенні — за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами, — тобто сам бере на себе все.
Опанований цілісним переживанням хаос привиджень і причувань часом виливається в сучасний моторошний варіант народної балади, в якій «ходить жінка верхами із немовлям на руках, // бо ніхто вже на нічліг не пускає»; а того, кому із зброєю «несила до хати зайти своєї» — «зброя не довела до порога»; і стеля трястиметься від кроків брата, який «пішов на мушці до горища», — і «я народився від того гуркоту...
губи від страху не міг розтулити, // аби перекричати кроки над головою»: аби позбутися (тут, певно, не про тілесне народження йдеться!) тієї тяжкої фантасмагорії, за якою вгадуються реальні жахи визвольного умиротворення Карпат — нічні облави, переховування, підстрелювання, смерті, містифікації... Це — поезія, що починається словами «Зброя довела до порога...», але така сама ущільнена баладність, не сюжетна, а візійна, — і в багатьох інших поезіях. Одна з них так і названа: «Балада» — про безруку стару жінку, що роками, з дня в день, носить їжу до каменя при потоці (до речі, ще одне символічне значення «потоку», зумовлене приуроченістю повстанських бункерів до джерел води: тому одним із найпідступніших методів «миротворців» було затруєння потоків), — до каменя при потоці, де «суджений жив і живе» — в печері, яку «зірвав динаміт»...
... На забутому давно обійсті, куди вийшов уночі з лісу, в скирті старого сіна поетові ввижаються «плями темно-червоні», і «ями, вдавлені тілами, і «важкий, безумний слід руки — // немов не відпускає тінь від зброї!» — і ось «відкрились зору древні, скорбні тіні — // у сіні пропливли, як у воді», і вже «з небес чи з-під землі? — вже наче йдуть усі! // Звелися наче, плачуть наче // в утробній тьмі, де кров і піт живуть, // і плач живе, коли ніхто не плаче» («Фантастичний етюд»).
Мотив покинутої хати — знебулих життів, гріхів пам’яті — один із тих, що й творять поезію Герасим’юка. Його не раз виводить доля на такі хати... Вже вітри десятиліть (вітри мертвотної історії!) вимели пустку — ані запаху житла, ані тіні людських тіней. Та настає мить, коли (для поета! тільки для нього!) в цій мотороші чути голоси тих, кого, здавалося б, неповоротно «забрали ці вітри», «забрали крик, і плач, і сміх, і смуток», «забрали все і понесли під хмари чи понад хмари», — але «уже й назад приносять. Звідки? Нащо? // Чи віддають, як борг, зужиті звуки?» І ось «хтось біжить мені навстріч. Незримі руки простягає...» Свою хату «руками протинає» («Оглядаючись»). Оця моторошна незрима присутність то багатьох, то одного (однієї! Це особливо характерно для Герасим’юка — жіноча стражденна мара) — когось незнаного, далекого і чужого, але рідного людською рідністю — дає поезії Василя Герасим’юка вимір християнської візії.
... Є смерті. Є «пастки для брата». Є зрада невидима й видима, — «мов гординя, якій ні краю, ні кінця нема». Але є ягня у батька на руках. «Твій тато найменше ягня підбирав // і ніс під колиску твою. // Ягня оживало! Для лагідних слів // твої отверзались уста. // Ти як міг забути?! Ти б очі підвів —//воно на руках у Христа». Це — момент істини для Василя Герасим’юка! Вічний докір. І вічний урок.
У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі...»; «Ми все залишили в могилах предків...»; «Ми будемо довго криваві роки розгрібати...»). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі — бо:
... про стаєньку ветху і маленьку
співали рідні мати і земля...
Забули тріє царі ту стаєньку.
Ми не забули. З нами немовля.
Так обернувся батьків урок — ягня на руках у батька, ягня «на руках у Христа». Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять, — і яке не зрадить нас...
Збірка «Діти трепети» (1991) — може, найдраматичніша у творчій спадщині Василя Герасим’юка минулого десятиліття. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об’єктивні й суб’єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежносте України. Ця атмосфера тривог, надій і жадань не могла не відбитися на поетових настроях і рефлексіях. Але його духовний формат завеликий для мітингової риторики, і цей історичний злам він сприймає в інших вимірах: як проблему відповідносте чи невідповідносте світопочування та етичного тонусу нації перспективі самоствердження нації в новій якості, в повноті свого буття. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. Біблійний мотив гріховности визначає основний тон збірки. Але Герасим’юк — не мораліст, моралістичний пафос здебільше чужий йому, як і всякий інший. (Щоправда, зустрічаються в нього і зразки гострої моральної інвективи, як-от два «Послання Дмитра з Кутів до галичан», але тут автор промовляє наче не від себе, а голосом іншої особи — імітатора біблійної проповіді.) Натомість у нього переважає трагічне переживання колізій давньої і недавньої історії, «оприлюднення» потаємних кривд совісти або лиходійств, похованих під напластуваннями узвичаєности й притерпілости.
Але рахунок поет виставляє не сородичам, а собі самому: все лихе, будь-коли й будь-ким содіяне, обтяжує його сумління, ним треба перемучитись і «вижити» його із себе. «Я упав, я зламався, я зрадив» — це, звісно, позаособистісне, але інтимно зобов’язливе. Як і найбільша тривога — страх «воскреснути з олжею на вустах». (Це — як сучасний перифраз Шевченкового: «Та неоднаково мені, // як Україну злії люде // присплять, лукаві, і в огні // її окраденою збудять» — тяжке пророцтво, яке, на горе, здійснилося.) Гірке сум’яття і муки самоорієнтації (щоб не сказати: болісне шукання істини) чуються в багатьох поезіях збірки — може, найхарактернішою під цим оглядом є поезія «Кроки на смерековім помості». (Знову характерне для Герасим’юка: тривожні, загадкові або застрашливі кроки вночі — на обійсті, на горищі, на помості...) В сутінках духу явилися поетові три апокаліптичні гості зі своїми трьома правдами — не мовленими, але в самих ликах явленими: перший «ніби вийшов з храмів, мов з катівень, — // ізодвіку сивий і чужий»; другий «інший зовсім. Молодости, старости — нема. // Тільки погляд вив’язаний»; третій «клопоту не має. Сам співає, сам горілку п’є... // Навчений, що кожному — своє». Отож «перший не змигне, а другий стежить, // третій п’є, співає, як співав». І кожен своєю істотою прикро зачіпає якусь струну в поетовому серці, роз’ятрює якусь рану, мучить нагадуванням про щось важливе й несповнене («Старче, старче, змилуйся над нами), — але відповіді визріти непросто:
Ми такі, як завше, душе-враже?!
Ми такі, як сто світів тому?!
Півжиття залишить, як провину
Й тоскну приворотність ранніх ран.
Ми вже відіграли Україну —
той, хто платить, не замовив тан.
Що тепер ті кроки на помості!
Що тепер ті звуки золоті!
В сутінках прийшли до мене гості.
Я не ждав.
Але й прийшли не ті.
Відомий мотив тринарности, триіпостасности, тривибірности обтяжений тут ситуацією символічної запізнености й неадекватносте. Колізії ж власної неадекватносте постають як суд над самим собою, і суддя — власне сумління — об’єктивується в традиційних легендарних постатях:
Дванадцять сивих суддів сидять
у сутінках під стіною,
а я ховаю очі, як тать.
Що стало, старці, зі мною?
Але пам’ять — власна й родова — подає матеріал не лише суддям, а й «адвокатурі»: приклади самостояння, людської високости й вірности, які входять у самоорієнтацію особистости. Власне, означення «приклад» тут недуже відповідне, бо воно передбачає безумовність, а в Герасим’юка такої однозначної безумовности не буває, а є подразник, що збуджує складний внутрішній світ суб’єкта і залишає «свободу вибору» та певну незакінченість рефлексії над собою — в цьому більше духовної перспективи, ніж у готовності однозначно підхопити зовнішній стимул.
Зразком такої складної рефлексії може бути поезія «Коса». У хвилини розгублености й розпачу («Не провал, не обвал, не сповзання, не зсув... // Я прозріння й не знав. Я натхнення забув. //Дні і ночі замкнулися в коло»), коли «соломинка, яка ще тримала мене, // стала тоншою за соломинку», — явився поетові «сивий вояк» (з тих, що все йому являються) і розповів «восени, уночі, про жінку». Про жінку і вояків, які «у землі десять літ зимували» серед «ловитви безбожної» і зберегли зворушливо цнотливе ставлення до своєї другині. Розповідь іде, здавалося б, до патетичного фіналу (зобов’язливого морального висновку), але це було б не по-герасим’юківському (не по правді, не «по поезії»), — маємо суто герасим’юківське:
Що потому, вояче?
«Потому нема.
Чи цікавить геройство?тортури?тюрма?
Може, зрада ? відступництво ? Може,
доля кожного з нас аж по нинішній час?
Міг би я розказати про кожного з нас,
aле це тобі не допоможе».
Тобто: то — наше. Ви — інакші (пригадаймо: «Я не ждав. Але й прийшли не ті»). Тобто: творити себе мусить кожен сам. І ще багато чого в цьому необнадійливому фіналі.
...І все-таки — не може не допомогти:
Так нам випало: впасти і йти —
в пустелі, в тайзі, в тундрі —
допоки те світло буде текти
в кожнім зірванім бункері.
Василь Герасим’юк зовсім не замірявся бути романтизатором ані - оунівських боївок (хоч є в нього: «Сіла вранці на коні чота, // та, яка не загине»; є пронизливий мотив «останнього вояка»), ані катакомбного українства взагалі, — але він вічний боржник тих своїх земляків, які пішли на страшні муки за свою віру. Віру в Україну.
...Коли виводили
із зав’язаними за спиною руками,
забили голову його у яму,
куди витікало все жолобком із стайні.
Притиснули важкими
від осінньої грязюки чоботами
і тримали доти,
доки літав перед їніми невиспаними очима
яворовий, а може, буковий листок.
(«Восени, наприкінці 40-х»)
Своєрідним підсумком дотодішнього творчого шляху стала книжка «Осінні пси Карпат», що мала підзаголовок «Із лірики 80-х», хоч вона, вийшовши 1999-го року, містила, здається, й щось із 90-х. У всякому разі, це було невелике вибране, як і наступна маленька збірочка «Серпень за старим стилем» (2000).
Вершини свого самовираження — свободи самовираження Василь Герасим’юк сягну?) у останній збірці «Поет у повітрі» (2002), відзначеній Національною премією імені Тараса Шевченка 2003 року.
Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуванні багатьох часових і подійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, простору уяви.
Назву збірці дала однойменна невелика поема, і назва ця може здатися на перший погляд несподіваною і манірною. Але насправді вона давно «назрівала». Повітря — це, як уже згадувалося, одна з постійних і головних стихій Герасим’юкової поезії, стихія, що акумулює незримі імпульси буття, і позитивні, і негативні; що з’єднує і роз’єднує, визволяє і приневолює, віддаляє від землі й верне до неї, а власне, є еманацією і поетового «Я», і сил, що над ним тяжіють. У віршах збірки «Космацький узір» є «повітря журби і жалоби», в якому поет сподівається «ще зійтися» з небіжчиком Іваном Миколайчуком; і є «повітря страшне» — перешкода рятівному акту поєднання з «найменшими» (а власне — найсокровеннішими) з’явами світового буття, символ незримої непроникности між зверненими одне до одного існуваннями:
Те найменше звіря,
що в смереках проскаче,
та найменша зоря,
що на сіні заплаче,
те найменше маля,
що хлюпоче в потоці,
та найменша земля
з порошинкою в оці
врятували б мене,
та замкнуло всі брами
це повітря страшне,
що спинилось між нами.
Тут на «повітря» скинено вину за екзистенційну приреченість людини, за нездійсненність її буттєвої всеоб’ємности й непосильність інтимного злучення в зворотному моральному зв’язку.
Є й повітря, в якому серед ночі жахно «перевертається» старий гуцул, діставши звістку, що сина забила «облава», — це «перевертання», в повітрі, власне, нічне видіння самих облавників, які принесли звістку й заночували в хаті старого: дивна атмосфера не ненависти, а біблійного гріха братовбивства.
У збірці «Діти трепети» є «зранене повітря» — від «дотику вій» апокаліптичного гостя, старого страдника, і є «золоте повітря» церкви, в якому поетова мама, молячись, стає «маленькою дівчинкою», щоб зустрітися поглядом з тими, кого вже давно немає.
Але повітря «Поета в повітрі» — інакше й «більше» за раніші Герасим’юкові повітря. Це тривожний, тяжкий ефір нашої сум’ятної доби, нашої драматичної історії, нерадісного світу людства початку третього тисячоліття. Це повітря, в якому «пропав дзвін» (ця грізна метафора обездуховлення має цілком житейське походження і постала зі слів матері: не стало чути в Карпатах дзвону, коли вирубали ліси). Це повітря, в якому «задихається Бог». Можуть нагадати, що про смерть Бога сказано століття тому. Але тут зовсім інше. Бог не вмер і не покинув землю, не зрадив, хоч його «відкрите серце» замалювали чужою фарбою. Він тут, але задихається в цьому повітрі разом з людьми. І разом з поетом. Відчуваєте принципову різницю в змісті й характері світового дійства? Тут така конкретність злочину й відповідальности за Божу справу, від якої не відкрутишся даремною риторикою про «смерть Бога», хоч би як вона когось улаштовувала.
А проте «повітря» — це лише сфера перебування й мучення поета, який шукає не то висхідного потоку, не то стрічного — для опертя. Лище поет робить «повітря» відчутним і зримим — екзистенційною величиною.
Поет — головний образ і поеми, і всієї збірки. Вперше Герасим’юк так широко і спонтанно розгорнув своє розуміння і своє переживання місії поета в світі людей. І в цій місії «професійний», операційний аспект покликаности (уділеність словом від Бога) — не єдиний і, може, не головний; головне — дар повноти людського буття в собі, мука відповідальности за гідність цього буття. Поема (хоч автор воліє вважати цей архітвір циклом віршів) дає метафорично ущільнений життєпис, подійний і духовний, самого поета — у формі імпульсивної сповіді перед батьком, батьковою пам’яттю.
Поетова сповідь — і в «Київській повісті», — але вже інакша й перед пам’яттю рано померлого товариша, письменника Віталія Никитюка.
З погляду фабули це ніби містерія розгортання моментів їхнього житейського і духовного спілкування, в якому переплелися візії тисячоліть київської землі з «сивою рікою» Дніпром, в якому затаєне не менше, ніж у танатичному Стіксі. А свого роду сюжетний імпульс дає лубкова картина ловів звіра на стіні колишнього будинку, де тепер «центр підводного плавання „Тритон"». Цей побачений у воді лубок (показав його поетові друг, Никитюк) провокує ланцюгову реакцію інших видінь із забутої давнини, змиваної утилізованими водами історії («Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком // Змивали ночі і дні, води й помиї?»), та пекучостидного сьогодення, коли всі — ловці й усі — жертви, «хто б кого не загриз», коли «кров’ю одною спасенні всі ми і всі // Забрьохані до одного — в кривавій росі», бо до нас «Андрій Первозванний дійшов, але Дух не зійшов».
Поет не судить. Він страждає. При виді тих, перед якими вигнані Христом з храму гендлярі — невинні діти, він може виразити своє відчуття лише словом, останнім з останніх: омерзіння.
Що залишається? Хіба «перескочиш цю гидь в інше століття?» В ньому таки було «менше подлости», та не набагато. Втекти в порожнечу? Так і порожнечу запаскуджено. Здерти шкіру? Так яку саме — це ж «пора перевтілень». «Прострелену шкіру вовка»? Чи згідливу шкіру змії? «І плавно, як у воді чужими — свої // Стають — і хто б не скинув шкіру змії, // Натомість сонцю й місяцю виставить іншу». І зрештою: «Від кого ти втік? Кого ти перехитрив?»
Фантасмагорію взаємних світових ловів не втишує навіть символічна «скрипка волоська» — з Волоської вулиці на Подолі, де жив покійний друг, медіатор високої музики.
Але ж має бути зустріч? З тією, яку жде заквітчаний кінь — жде віки.
«Прибуде на конику, як прибуває вода»: Молода. Прибуде і скаже: «Це ти». Знову символ весільної Молодої, про який ще будемо говорити.
Чи прибуде?
Її чекання — і в містерії «Єзавель», де біблійний образ лише вгадується в своїй амбівалентності як щось застережливе, хіба в сенсі невтримности й спокусливости жіночої природи співвідносне з образом української дівчини, нареченої, жінки, матері: як завжди чи як здебільше у Василя Герасим’юка, та, про яку він думає й пише, живе в різні часи, на різних землях (хоч її земля — Гуцулія) і в різному віковому «статусі», більше того, це може бути і дівчина, на яку вперше озвалося його дитяче серце, і Наречена, і його ж мати чи мамина мама: якась іпостась жінки взагалі, жіночости але водночас у густому плетиві гуцульського буття. Сакральне і плотське. А в "Єзавелі" особливий градус насичености реаліями гуцульських ритуальних дійств, в яких азарт плоті підноситься до одухотвореної поезії, набуває естетичного рангу.
...В «Київській повісті» ждалося Молоду, яка знайде, впізнає, рече: «Це ти!» В «Єзавелі» є інші шукання, впізнавання, страх, що хтось не той побачить і впізнає... Але остання фраза знов повертає до Молодої, і звучить вона так: «Молода буде цілувати всіх». Вона звучить у багатьох поезіях усіх книжок Василя Герасим’юка. Поцілунок Молодої — і в першому вірші «Вибраного» — вірші 1973 року. Певно, це найдорожчий для поета, найінтимніший і найзначиміший символ. Це як весна життя. Чекання обраности. Свято душі, дарунок долі. Клич чистоти. І надія на оновлення світу. Все це — у священнодійстві ініціації — з глибоких дитячих вражень від епічної сили сакрального гуцульського обряду. (Взагалі дитячі переживання, а власне, їхнє нескінченне активне життя і перетворення в душі, стають до числа головних структуротвірних сил поезії.)
Отже, Молода (Україна?) на заквітчаному коні вводить нас у книгу поезії і виводить з неї, знаменуючи її досконалу завершеність. Так, книга ця сприймається не як компендіум з різних збірок, а як окремий витвір, самостійний і цілісний. Річ тут не лише в суворому доборі й продуманому впорядкуванні (авторському!), а й у органічному характері творчої еволюції Василя Герасим’юка. Від збірки до збірки його поетичний потік ширшав і глибшав, але — в одному річищі. Спадковість така щільна, що кожна наступна збірка ніби прояснює мотиви попередніх і робить «заділ» для наступних. (До речі, і назву цієї книги — «Була така земля» — взято зі збірки «Потоки», але вже у розширювальному значенні: як утрату не лише традиційних уявлень, а й самого світу, що ці уявлення породжував.) І мотиви, і символіка, і міфопоетика «переходять» із збірки в збірку, але вони весь час употужнюються і з дедалі більшою силою виражають ті моральні терзання, якими живе сьогодні морально притомна частина всього людства, коли давні слова Олдоса Хакслі: «Життя серед неприхованого неподобства, духовний голод» — стали вже слабеньким евфемізмом. І нищення Карпат («була така земля») Василь Герасим’юк переживає як нищення людини — один із фронтів цього повсюдного нищення й зубоження світового життя. Бо Карпати для нього — естетичний і етичний посил людству.
...Випереджаючи модерну теорію міфу, Т. С. Еліот у статті «Улліс» говорив, що тільки міф може внести лад у хаос сучасної свідомости.
Але світовий «репертуар» міфів неосяжний, і є міфи різних «рангів» та різної компетенції й сфери дії. Свого часу «головний виразник польської міфології на екрані», як його атестувала газета «życie literackie», в інтерв’ю ній газеті (18 липня 1970 року), відповідаючи на запитання про значення національної символіки й міфології в мистецтві, казав: «Не може бути творцем людина, яка не знає, що знак хреста щось виражає, що знак зірки щось виражає, що білий кінь щось означає»; це треба знати, щоб «підніматися від найпростіших знаків до найскладніших і найвишуканіших, хоча, може, й відчайдушно локальних, що випливають з певних місцевих традицій». (Певно, це треба знати і для сприйняття мистецтва.) На заперечення, що це може обмежити вплив такого роду творів, Вайда відповів, що вся справа в тому, наскільки цінності національної міфології можуть стати вираженням чогось загальнішого і послався на творчість Фолкнера, який, за всієї своєї локальности, більше загальнолюдський, ніж багато хто з тих, що орієнтуються на загальнолюдські цінності.
... Ще з дитинства, — а це, власне, тільки з дитинства й буває, — міфи й символи Гуцульщини ввійшли в плоть і кров нашого поета. І це часто міфи й символи загальноукраїнські або їхні локальні варіації. А також загальнохристиянські в конкретному місцевому побутуванні. Ці останні не тільки мирно співіснують з дохристиянськими поганськими, а часто й перегукуються в своїй поетичній функції або постають симбіотично.
Поетика гуцульських обрядів, замовлянь, заклинань, легенд, узвичаєнь, усього естетизованого, як мало де інде, побуту й поводження — все це аспект світогляду, поважна частина Герасим’юкової свідомости й образного скарбу, «велетенського дерева мови» (Сен-Жон Перс), — але це не заважає йому в його глибокій християнській вірі. Це один із небагатьох наших поетів, у віру яких віриш, бо відчуваєш її в тканині мовлення, в ставленні до світу й людини, в неухилянні від ризикованих запитань, від бачення людського блюзнірства, але й — по всьому — помічанні десь на скелі маленького павучка, що «тче образ Богородиці»...
Колись Олександр Блок говорив про різницю між містикою і релігією. Містика — себелюбство. Релігія — самолюбство. Тобто: гордість. Гідність і честь. Духовний аристократизм.
Василь Герасим’юк — гордий поет. Аристократ української поезії.
Його поетична свідомість прагне з гуцульських верхів і дніпровських круч осягти шкалу Всесвіту.
(Іван Дзюба)
За матеріалами: Василь Герасим'юк. "Була така земля". Художні твори, поезія. Київ, видавництво "Факт", 2003, стор. 7 - 20.
Читайте твори Василя Герасим'юка на нашому сайті:
Поезії Василя Герасим'юка: "Чоловічий танець", "Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти...", "Перший сніг", "Білого гриба запах сниться — тулиш до листя...", "Марю лиш вогневим блискавки списом...", "У захристії трійця стоїть... ", "Я вижив тут, і я тобі віддам...", "Жива ватра", "Вінок тобі плетуть. І ти підходиш тричі", "Я прокинувся в серпні з холодних космацьких отав...", "Ну де ти познаходив цих музик!", "Нічні дзвони Володимирського", "Ранкова пастораль", "Важко прокинутись і піти", "Люблю мамин почерк. Слова її переловім", "Жовта нитка буде. Нитка жовта", "Сонет", "Святили паску черешневим цвітом".