Публікації за тегом: Кохання, любов

"Емілія познайомилась з Кеном на іподромі, де вони обоє враз, ніби заздалегідь домовились, опинились біля пишногривого коня білої масті, що мав ім'я Іпос, тобто Кінь, тільки грецькою мовою. Більшина коней, які тогоріч брали участь у змаганнях, була темною. Відомо, що біла масть зустрічається вкрай рідко, здебільшого до неї помилково зараховують світло-сірих або світло-жовтих коней. А тут така нагода! Тож відмовити собі підійти ближче, аби зазирнути в розумні горіхові очі Іпоса, смаглява Емілія не змогла, як і світловолосий Кен. Дівчинці без застережень дозволили погладити рожевошкірого коня. Емілія почувала себе обраницею долі. Вона поглянула блискучими, сповненими королівської величі, очима на Кена. Їх погляди зустрілись. Кен мимохіть знітився, але майже миттєво отямився, підвів голову, одним помахом відкинув волосся з чола, після чого відрекомендувався: — Кентавр..." (Галина Мирослава)
 

"Стасю тягнуло до великого міста. — Міста здатні завжди здивувати, зачепити, щоразу якось по-іншому розвернутися до людини, занаджуючи у свої спокусливі лабіринти, —  так вона підсумовувала свої уявлення й знання. Юній красуні безмежно подобалась заклопотаність міст, вона з насолодою кілька разів спостерігала, як усі кудись поспішають, енергійні й заклопотані водночас. — Це так гарно, коли люди  снують туди-сюди, машини блимають, сигналять. Заворожує та аніскілечки не відволікає від власних думок, — ділилась з подругами враженнями й відчуттями Стася. Вона, якби мала можливість, блукала б цілими днями викрутасами сплутаних у пучки різношерстих міських вулиць. — Чому  життя таке несправедливе? Чого світ так збудовано, що жива душа мусить повертатися у реальність, яка не завжди їй до вподоби? —  мучило Стасю..." (Галина Мирослава)

 

"Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі..." (Галина Мирослава)

 

""Скажеш моїй Іринці, що я її люблю",  — ці слова сказав поранений боєць, якому відірвало стопу. Павло — військовослужбовець ЗСУ, який  героїчно служив на Луганщині. Йому 28, попереду його чекало світле майбутнє, та все змінила війна. У лютому 2022-го, одразу після московитського вторгнення, він пішов воювати. Досвіду поводження зі зброєю у нього не було, тож хлопець пройшов навчання, і тільки тоді потрапив на "нульову" позицію. Незадовго до повномасштабного вторгнення Павло познайомився з Іриною — ця мила брюнетка відразу запала в серце. Але ж війна... Він не міг спокійно бути вдома в той момент, коли молоді хлопці в окопах відстоюють нашу незалежність. Дівчина не стала відмовляти коханого і підтримала його..." (Карина Гусельникова)

 

"Любов — це біль до самозабуття,
У ній сльоза від радості й розлуки,
І тиха лірика наповнює серця,
Й несуть її в легендах вже онуки.
Любов — це сила, що долає зло,
У ній дитя, і мама, і країна,
І сіє в полі чоловік добро,
І Бог іде, за ним — уся родина..."

(Інна Паламарчук)

 

"Привіт, прекрасна незнайомко, мене звати Богдан. Я — воїн ЗСУ з бахмутського напрямку..." Так розпочався лист військовослужбовця до майбутньої дружини. "Той лист, якого ти писала на підтримку нашим збройним силам, потрапив до мене. Раніше я не дуже полюбляв всі ці листування, навіть не завжди відповідав на смс. Але це було раніше — доти не прочитав твого листа. Ти написала твір про солдата — ці слова наче написані про мене, — і я просто не міг тобі не відповісти..." (Карина Гусельникова)

 

"Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками, ґудзи змінюються, форми  пропусків… Повторення не для мене. Люблю нове та неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними. Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого – символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, – я до цього теж дійшла. От і я колись заміжньою була. Хто його знав, що так життя складеться..." (Галина Мирослава)

 

"Кожна жінка мріє про жіноче щастя! Але щастя в умовах війни — це щось інше. Усі жінки різні та і поняття щастя у кожного різне. Якщо поставити питання: "Що таке щастя?", то на мою думку половина відповість: "Кохання!" Але..." (Карина Гусельникова)

 

 

 

 

"Передчуття
На кінчиках пальців твоїх
миттєвості, стиснені в вічність.
Лише доторкнися смичком –
і ти їм даси свободу…"

(Сергій Губерначук)

 

 

 

 

"Він дарував їй тюльпани, а вона плакала: квіти, подаровані ним, — найгарніші! "Дякую!" — сказала вона, сховавши посмішку. "Кохана, це — для тебе!" Їхня історія кохання була схожа на фільм, довгий, але із щасливим кінцем. Багато років тому Тамара зустріла Віталія на одному заході спільних знайомих. Тоді дівчина не звернула уваги на хлопця, але доля звела їх знову. Віталій побачив дівчину неподалік роботи, де він працював. Вона там була у справах. Запропонував випити кави, вона погодилась..." (Карина Гусельникова)

 

 

"Чотирирічний Мирончик, рихтуючись до сну, дістав з-під подушки м'якого клаповухого слоника та міцненько, як це робив мало не щоночі, притулив флісову іграшку до себе й  слухав засинаючи голос матусі, що читала його улюблену ''Рябу казку'' з ''Кольорових казок'' Іманта Зієдоніса. — ''Час від часу, як читатимете цю казку, позирайте в дзеркало — як там ваші очі. Якщо рябіє, то час і відпочити'', — завершила читати матуся й поправила подушечку й коцик. Трошки згодом звична подушка, чого й слід було очікувати, вискочила з-під голівки малюка й скотилась на край, а вірний добрий слоник натомість відразу заступив її місце. Роль подушки слоник завжди виконував залюбки, чим допомагав  малому солодко й спокійно спати, згадуючи приємне через запаморочливо цікаві сни..." (Галина Мирослава) ​

 

"...Фотосесія справді відбулася, але вона була весільною. Нарешті настала довгоочікувана дата. На весіллі — друзі і привітання... і замість "Гірко" — "Слава ЗСУ!" Молоді люди, здавалося б, без життєвого досвіду, допомогли тисячам людей і довели, що кохання існує, не дивлячись на те, що відбувається навколо. Ми, українці, — незалежні! Але дуже тяжко виборювати незалежність такою ціною. Віримо у нашу перемогу і дякуємо ЗСУ!"

(Карина Гусельникова)

 

"Закохана жінка гуляє у парку, 
а поруч — онуки і дітвора... 
Закоханій жінці — знов 18...
Як швидко пройшли безтурботні літа..."

(Карина Гусельникова)

 

 

 

 

 

"До пітьми не звикли очі.
Та одначе – пам’ятаймо:
Найгустіша темінь ночі  – 
За годину до світання.
Йди  поволі, але  вперто.
Не оглянься,  не спіткнися.
Не  шукай  доріг  затертих:
Ними  ходять  темні  й ниці.
Вмій  навпомацки впізнати,
Друг чи ворог  із тобою.
Не спокушуйсь на принади.
Переймись лиш  боротьбою..."

(Любов Сердунич)

 

"У розкішному двоповерховому будиночку, вікна якого завжди були закриті шторами й відкривалися лише у повний місяць, а вхідні двері зачинялися на сім замків, жила собі одна графиня, Емма ван Пігінґтон. Стильна леді із дуже зависокою самооцінкою, яка отримала у спадок від батька цей будинок разом із титулом та великою кількістю коштовностей. Не дивлячись на свої пишні форми, Емма завжди намагалася виглядати красунею. Одягала тісний одяг, який дуже вдавлював її неслухняний живіт, взувала черевички на два розміри менше й все це прикрашала асиметричним каре з діагональним чубчиком. Їй було байдуже, якої думки про неї були незнайомі люди, адже вона завжди себе вважала найпрекраснішою на світі. Життєвим гаслом Емми, була фраза: «Гарної жінки не повинно бути мало!», тож, їжа для неї мала велике значення..." (Євген Дмитренко)

 

"У козирках відбивається
Сонця яса,
І сходить останній сніг,
А разом з ним і журба...
Ніжний спів ластівок,
Журавлів хоровод.
Ми знов з тобою удвох —
Звучить кохання акорд!"

(Evgeniy Lenov, Alex Marti)

 

 

"Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. Чуєш дзвінок. Мить — і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може  яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”..." (Галина Мирослава)

 

 

До другої частини добірки ліричних пісень на слова Сергія Губерначука (музика композитора Володимира Чернявського) увійшли: «Твоїм очам», «Рубінове яблуко», «Пошепки», «Про що мій лист тобі говорить?», «Зоряний коханий», «Сяйво ясного дня», «Повертайся, мій любий, додому», «Висота», «Сни твої розвіються», «Цілуй мене», «Некрасива, «Луна засніжених гір», «За склом», «Юна», «Прощай».

 

 

 

До цієї добірки ліричних пісень на слова Сергія Губерначука увійшли: «Віола», «Склади мене» (Моїй любій дружині Єлені), «Синій птах», «Яблунева весна», «Щось тебе не видно…», «Пливу всім плином по Тобі…», «Ходить вітер по дорозі…», «На зоряній естраді», «Матіоловий сон», «Зустріч», «Ця світла ніч», «Серпневі сни», «За хмарами», «Сопілка», «Юний вітер», «Не спокушай мене», «Гладіолуси в осіннім саду».

 

 

 

"Подаруй мені щастя в галузці бузку!
Ніжним поглядом, словом привітним.
Пригорни, мов берізку біленьку, тонку,
Щоб злетіла крилато над світом.
Це весняне цвітіння таке нетривке...
Ген обсипалось пишне пелюстя.
Поведи мене в літо гаряче, п’янке!
Я джерельцем гірським розіллюся..."

(Марія Яновська)