Перелік авторів, які визначені в колі читання оновленої програми з «Літературного читання», має рекомендований характер, і може бути змінений учителем з урахуванням читацьких інтересів учнів та авторами чи укладачами підручників, зважаючи на авторську концепцію підручника.
Твори з обов'язкового читання у 3 класі можна знайти на "Малій Сторінці" (тисніть на посилання).
"... Ще з дитинства, — а це, власне, тільки з дитинства й буває, — міфи й символи Гуцульщини ввійшли в плоть і кров нашого поета. І це часто міфи й символи загальноукраїнські або їхні локальні варіації. А також загальнохристиянські в конкретному місцевому побутуванні. Ці останні не тільки мирно співіснують з дохристиянськими поганськими, а часто й перегукуються в своїй поетичній функції або постають симбіотично. Поетика гуцульських обрядів, замовлянь, заклинань, легенд, узвичаєнь, усього естетизованого, як мало де інде, побуту й поводження — все це аспект світогляду, поважна частина Герасим’юкової свідомости й образного скарбу, «велетенського дерева мови» — але це не заважає йому в його глибокій християнській вірі. Це один із небагатьох наших поетів, у віру яких віриш, бо відчуваєш її в тканині мовлення, в ставленні до світу й людини..." (Іван Дзюба)
"Виріс, як кіт навсидячки.
Аж у п'ятах похололо.
Аж шкура на ньому горить.
Багатий, як пес на блохи.
Багато, хоч греблею гати.
Бачив, як свої вуха.
Бачив, як свою потилицю.
Вирядилась, як свиня в наритники.
Вискочив, як Кузьма з маку."(з народної творчості)
"Гаї шумлять", "Блакить мою душу обвіяла", "Не бував ти у наших краях!" — поезії Павла Тичини про красу рідного краю.
"Зінь тихесенько-тихесенько відчиняє двері до горниці й з усієї сили зціплює щелепи, щоб двері не рипнули. Бо ці паскудні двері раз у раз так тонесенько та жалібно риплять, що мама неодмінно зараз же почує з кухні. А як почує, так і пошле бабцю подивитися. Ну, а тут нічого доброго вже не жди. Бабця, як тільки побачить Зіня біля святочного стола, то так жахнеться, неначе Зінь уже півпаски з'їв та поскоромився так, що й сам бозя його не обчистить...." (Володимир Винниченко)
"Гори плечима загати,
щоб не зсувалися на неї по ночах,
аби опівночі циганка в кожне з вікон
беззубо не всміхалася до неї..."(Іван Малкович)
... От уже ніби й довідалися, що то за страшна сила, яка прагне знищити всіх людей і взагалі всіх живих істот на Землі, а як її здолати – так нікому й не відомо. Безнадійний, жахливий, авантюрний план Лисого не сподобався нікому – ні Лелі, ні Марічці, ні Бороді... І все ж усі вони й навіть півень на ймення Сокіл беруться допомогти. Страшно й подумати, до чого це може призвести. І все ж – звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером. Остання книга трилогії “Лісом, небом, водою” так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: "Лисий" і "Леля".
"Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником. То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі..." (Василь Стефаник)
«Ми раді поділитися з вами хорошою новиною: наші проєкти соціальної дії "Книга в кишені та "Рекреаційна зона "Корисна перерва", які співфінансуються Британською Радою та Європейським Союзом, знаходяться на стадії реалізації. Уже зроблено косметичний ремонт обох локацій завдяки фінансовій підтримці ПОП «Соколівка» та ФОП «Косенюк В.О. Вже замовлені меблі для рекреаційної зони "Корисна перерва", що створюватимуть затишок та комфорт для малечі. Ініціативна група учнів та вчителів готує матеріали для виготовлення дидактичних ігор для "Корисної перерви". Розпочато художні роботи на локації проєкту "Книга в кишені". Словом, робота кипить!» (Ганна Молодичук)
Іван Франко написав в передмові до збірки казок "Коли ще звірі говорили": "Оці байки, що зібрані в тій книжечці, то старе народне добро... Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 років, заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи." Читайте казочки Івана Франка: "Лисичка-черничка", "Вовк, Лисиця і Осел", "Старе добро забувається", "Як звірі правувалися з людьми", "Байка про байку", "Як синиця хотіла море спалити", "Фарбований Лис", "Мурко і Бурко", "Три міхи хитрощів", "Війна між Псом і Вовком", "Лисичка-кума", Лисичка і Журавель", "Королик і Ведмідь", "Ворона і Гадюкаи", "Заєць та Ведмідь", "Лис і Дрозд", "Вовк - старшина", "Заєць та іжак", "Як лисиця сама себе перехитрила", "Лисичка і Рак", "Осел і Лев".
"Мій ангел такий маленький,
ну просто крихітка —
я навіть не бачу,
чи він сидить
на моєму плечі..."(Галина Кирпа)
"Що не кажіть, а в таборі було здорово! Ух, як було в таборі! Ех, як у таборі було. А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були… Але виявилося, що вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір..." (Ярослав Стельмах)
Олена Теліга будувала образ України поверх усіх політичних поділів і понад історичними проваллями. Її одчайдушну одвагу і рішучість слід поставити в ряд тих безстрашних націоналістів, що йшли на Схід України гарячими слідами війни, використовуючи свободу прифронтової ситуації, коли червоних уже нема, а коричневі ще не опанували. А світ належить сміливим... В образі Олени Теліги ми бачимо єдність слова і чину, а це і є мірою людської справжності. В добірці зібрані вірші Олени Теліги: "Пломінний день", "Радість", "Сучасникам", "Вечірня пісня", "Відвічне", "Поворот", "Усе - лише не це", "Життя", "Лист", "Безсмертне", "Неповторне свято", "Вірність", "Літо", "Без назви", "Подорожній", "Відповідь", "П'ятий поверх", "Палить сонце, дощі, вітри", "Чужа весна", "Розцвітають кущі ясмину", "Танґо", "Козачок", "Сонячний спогад", "Ніч була розбурхана і тьмяна", "Чорна площа", "Махнуть рукою! Розіллять вино!", "Напередодні", "П’ятнадцята осінь", "Гострі очі розкриті в морок", "1933 - 1939", "Не треба слів. Хай буде тільки діло", "Мужчинам".
Дуже повчальна казочка Всеволода Нестайка про братів-близнят, які захотіли стати козенятами, щоб бавитися досхочу, і "на свою голову" зустріли чарівника, який доправив їх у вигляді козенят у свою чарівну країну... Що з того всього вийшло - читайте...
"Почнемо, браття, пісню невеселу
Словами призабутими старими
Про Ігорів згорьований похід.
Почнемо не за вимислом Бояна,
А просто, як насправді все було..."(Василь Шевчук)
"Це був чистий розбишака-халамидник. Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишному» другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом. Наче біс який сидів у хлопцевії Усі діти як діти — граються, бавляться, тихо, лагідно. Федькові ж неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці..." (Володимир Винниченко)
1 березня — день народження видатного українського прозаїка, автора історичних бестселерів та перекладача Івана Івановича Білика.
1 лютого 1897-го, у містечку Новоархангельськ (сьогодні – Кіровоградська область) народився Євген Маланюк, письменник, публіцист, культуролог, літературний критик. У час Української революції служив в Армії УНР. «Євген Маланюк – письменник, який був «завжди – проти течій», який вів «когорти» своїх віршів «в обличчя творчих катастроф». Його ненавиділа і боялася радянська влада. Він не мав легких стосунків із середовищем української діаспори в Америці. Повернувшись своїми книжками в Україну від початку незалежності, Маланюк став непримиренно критичним нашим сучасником, – пише культуролог Оксана Пахльовська у передмові до видання із циклу «Бронебійна публіцистика» – «Євген Маланюк «Малоросійство. Нариси з історії нашої культури».
12 лютого 1871 року народився український письменник та громадський діяч Лесь Мартович. Лесь Мартович — автор 27 оповідань. Перше оповідання «Не-читальник» було опубліковано в 1889. Свої новели писав покутською говіркою. У 1900 і 1905 роках у Львові вийшли його збірки оповідань "Хитрий Панько" і "Стрибожий дарунок". У 1917 було опубліковано новелу "Забобон" (потім перевидано у Києві 1926 року). Входив до так званої "Покутської трійці" (Стефаник, Черемшина, Мартович). Займався громадськими справами: працював у нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету "Збірка"; засновував по селах читальні тощо. У той же час він був редактором львівської газети "Хлібороб" (1893), у 1897-1898 роках став редактором "Громадського голосу", який до нього редагував Іван Франко.
