Юлія Хандожинська
ЗИМОВІ ГОСПОДАРІ
Вечоріло, сутінки згустками сідали на плечі. Небо затягло сірими хмарами. Ті хмари, такі важкі і кудлаті, то присідали, то підіймалися, то, як ведмеді, то, як поважні слони, а то, наче сніжні зайці, бігли, не спиняючись.
Пролітав тихий дрібненький сніжок, його так було багато у повітрі, ніби хтось мілко посік ялинки і струшував хвойні гілочки на землю. Все якось було ніби в тумані, в густому коконі, вечір замішав сніг і сутінки, можна було заблукати серед цієї манни з неба. А сніжинки падали, сідали на все, що їм подобалося.
Така тиша не сподобалася вітрові, він, дужий та щокатий, прилетів з довгими холодними кісми і почав дихати на повні груди. Сніжинки вихилялися в різні боки, летіли за вітром, куди він дмухав, збігалися до купки, штовхались, падали донизу. Прокрутивши сніжинки, вітер сердито залетів в гості до хмари.
- Здрастуй, велика пухнаста господарка неба!
Хмаринка засміялася:
- Здрастуй!
- Ти так по-щедрому всіх пригощаєш, а чи можеш ти мене пригостити?
- Так, звичайно, можу! - мовила хмарина.
- Дмухни на мене подихом, і я твої коси прикрашу білими сніжинками, які ти понесеш далеко за океани.
Вітер подивився на пухнасту перину, яка була м'яка, мов з вати, тільки холодна. Його все не влаштовувало. Він почав дихати дужче й дужче, колихати хмарою, щоб та злякалась, але хмарина не злякалася, вона раділа, що могла і землю і дерева, і будинки одягнути в біле вбрання.
Всю ніч йшов сніг. А вранці, коли всі прокинулися, так зраділи, що до них прийшла зима.
Дорослі одягали свої шуби і хутряні шапки, які вже зачекалися зими. Діти вибігали і гралися у сніжки, падали, знову підіймалися і реготіли, снігу було так багато, що можна було зліпити снігову бабу: викрутити з снігу дві великі снігові кулі, а третю - меншу; поскладати їх одна на одну і - сніговик! Діти бігли до хати, просили у мами з погреба принести морквину, щоб ніс вчепити, брали під грубою у відрі дві вуглинки - на очі, шукали стару мітлу в дровнику, за одно і відро діряве. Сніговик вийшов чудовий!
Намочивши руки та ноги, діти самі, як ті сніговики бігли до хати, ніс і обличчя розчервонілися, ніби хтось бурячком столовим пофарбував.Та трохи зігрівшись і переодягнувшись, знову бігли на велику горбаку за селом, хто - з санчатами, хто - на лижах, хто - просто так.
За селом, за молодим сосняком дрімав старий дрімучий ліс. Здавалося, що він віками спав. Чорні стовбури з посіченою корою ніби втомилися когось чекати; гілки закам`яніли, як скульптури, ледь погойдувались під свист вітру. Добре, що хмара не шкодувала снігу і всіх пишно і славно одягнула. Деревам на верхівки почіпляла теплі шапки, на гілки кинула волохаті рукавиці, на кожен палець, а молодому сосняку пов'язала пухові косинки та теплі кожушки, в яких вони загорнулися аж по самі вуха.
Другий день падав сніг, вітер хмари переганяв з одного місця на інше, не давав їм спочивати. Люди вже втомилися відкидати сніги, бо його було дуже багато. Вечір знову супився, а сутінки ніби дружно тримали одне одного за руки, щоб не випустити молодий місяць в небо. Місяць дуже засумував за своїми подружками-зірочками. Йому так хотілося одягнути новий посріблений жупан з мільйонами стразів, позбирати всі зірочки і на синьо-оксамитовому небі, закружляти вальс під легеньку симфонію віхоли. Але вітер стогнав, сердився, переганяв хмари, ніяк не давав дорогу молодому місяцю. Побачивши, як місяць засмутився, велика хмара вирішила допомогти йому.
- Не журися, ось прилетить вітер, я йому сяду на крило. Скажу, що зморилася, нехай мене трохи по світу за собою поносить. А ти цей час не марнуй, вийди, вклонися темряві і засвіти своїм дивним сяйвом.
Так воно і сталося. Погода змінювалась то холодним вітром, то сніжною завірюхою, то ніжним місячним сяйвом. І ніхто не знав, що насправді то лише час від часу, то хмара, то місяць, то вітер виходили наввипередки, вступаючи один одному дорогу.
Казку люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Юлії Хандожинської на "Малій Сторінці":
Читайте також на нашому сайті:
.jpeg "казки")
Цікава Казка