Підсунути свиню нареченим, викинути коники, сплутати дивака з маніяком, ба навіть упоратися з пупом Землі – на все це здатна Даринка. Бо вона – з роду диваків, а диваки, як відомо, уміють і можуть усе! Дивовижні історії про хитрулю й вередулю, а водночас про надзвичайно милу й винахідливу дівчинку Даринку, які створила письменниця Тетяна Стус (Щербаченко), що увійшли до книги "Пуп Землі, або Як Даринка світ рятувала", не залишать байдужими не лише дівчаток і хлопчиків, а і їх батьків. Бо ж усім так цікаво знати, що ж воно, врешті-решт, таке – жіночий характер… Читайте оповідання з цієї книги "Таємна змова, або не слід балакати з незнайомцями".
Тетяна Стус (Щербаченко)
ТАЄМНА ЗМОВА,
або НЕ СЛІД БАЛАКАТИ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ
Оповідання
Сьогодні Дарця була надзвичайно уважною. Майже на всіх чоловіків та навіть на деяких жінок вона дивилися з погано прихованою підозрою. Щойно вона бачила, що хтось кидає погляд у її бік, як миттєво відверталася й робила вигляд, що читає книжку. Як же вчасно мама прихопила цю велику барвисту книжку: за нею можна не лише дуже добре сховатися, а й спостерігати за тим, що відбувається навколо.
Та ще так вдало мама забула біля Дарці свої темні окуляри! Дара надягла їх, і її місія стала більш виразною.
І все це було не випадково. Ні, зовсім не випадково. Просто сьогодні перед поїздкою мама знову влаштувала Даринці, розумній дівчинці, лекцію про обережність.
Отже, слід завжди пам’ятати:
– Доросла людина може бути симпатичною й привітною, але за цим, буває, ховається підступна злочинна особа.
– Не можна спокушатися, якщо доросла людина хоче пригостити тебе цукеркою. Або якщо доросла людина кличе тебе піти з нею подивитися на щось цікавеньке. Такий дорослий може планувати викрадення дитини.
– Не слід піддаватися на прохання дорослої людини допомогти їй. Адже дорослій людині більш дієво може допомогти лише доросла людина. В цьому випадку слід звернутися до інших дорослих людей – продавчинь, міліціонера, кондуктора.
– Якщо ти відчуваєш, що хтось дуже нав’язливо домагається чогось, чи навіть хапає тебе за руки, – голосно кричи й набирай на швидкому наборі стільнички мій номер. Ти ж зможеш натиснути на «двійку», не витягуючи телефон із кишені, Дарцю?
Так уперто повторювала мама напередодні повернення додому. Адже в дорозі, а дорога тривала, можуть статися будь-які халепи, і до них слід бути готовими.
Про все це матуся нагадувала Дарці раз на півроку.
За останній рік дівчинка відмовилася від трьох цукерок. Проіґнорувала звертання одного підозрілого громадянина середніх років. Підказала постовому міліціонеру допомогти літній бабці перейти через дорогу (просто тоді Дарця йшла в протилежний бік і запізнювалася на гурток з малювання!).
Отже, зараз Даринка сиділа з валізами на залізничному вокзалі, доки мама ходила купувати квитки. Чергу до каси було добре видно, але дівчинка все одно не послаблювала пильності.
Зло може чатувати на кожному кроці, як казали відьми у відомому серіалі. І слід бути обачним.
Он у напрямку каси впевнено прямує якийсь дуже підозрілий тип. Даринка його одразу завважила.
Весь у чорному – і сорочка чорна, і джинси, і кросівки, і торба чорна на плечі. Ще й окуляри чорні. Звісно, це виглядає дуже непевно. Слід за ним спостерігати! Дарця поставила перед собою книжку, поправила окуляри на носі й уперлася поглядом в чорного. Так, Чорний! Саме так його слід назвати.
Події розгорталися, як у детективі. Чорний став у ту саму чергу, що й мама. Що ж це таке коїться? Навколо стільки черг, а йому треба саме в нашу? – подумки обурилася Дарця. Цей вчинок незнайомця ще більше зміцнив її підозри.
Дівчинка так замислилася, що не помітила, як до неї підсіла якась жінка. Довга барвиста спідниця, палаючі очі, кучеряве волосся. Вона вже кілька хвилин спостерігала за Даринкою.
– А що це ви тут ошиваєтеся? – Дарця аж здригнулася від суворого маминого голосу. – Доню, чому ти не сказала, що це місце поруч із тобою зайняте?
Смаглява жінка швиденько встала й пішла.
– Доню, я ж тебе попереджала, будь уважна. Це ж вокзал! – докірливо звернулася мама до Дарці, знімаючи з неї свої окуляри. Дівчинка кивнула головою й краєм ока помітила, що Чорний відійшов від каси й озирається навколо. Без окулярів вона змогла краще його роздивитися. Симпатичний.
«Стоп, Дара! – строго сказала вона собі. – Жодних сентиментів! Злодії такі підступні, що можуть навмисне сподобатися, аби лише влізти в довіру до добропорядних громадян.»
– Доню, та що це з тобою? Ти мене чуєш? Ходімо пообідаємо, в нас до відправлення потяга ще ціла година.
«Бідна матуся, – думалося Даринці. – Вона така наївна, нічого не підозрює. Але я зможу захистити нас обох. Це – обіцянка!»
Смачні бутерброди й морозиво з фруктами додали Дарі сил та рішучості боротися проти зла. У потяг вона заходила дуже задоволена собою.
До того ж, як вона й очікувала – важко повірити! – Чорний завантажився до їхнього ж вагону! Оце так поталанило! Стеження буде цікавішим, аніж Дара могла собі уявити.
Доки мама безпечно розкладала валізи, щось витягуючи з них і вкладаючи інше, дівчинка знову вдягла темні окуляри й змогла підгледіти, що Чорний оселився в купе поруч. А валіза його була підозріло маленька. Хіба в подорож беруть таку маленьку валізку?!
– Агов, мала, чи не знаєш, у якому вагоні вагон-ресторан? – раптом почула Дарця м’який чоловічий голос.
Спочатку вона здригнулася від несподіваного звуку, а потім здригнулася, побачивши біля себе Чорного, який їй весело підморгнув.
– Я з незнайомцями не розмовляю, – ледь вичавила з себе Дарця. І вже сміливіше (адже на ній були темні окуляри!) додала, – І звідки, по-вашому, дитина може знати про ресторан?
А потім вона ще подумала: «Як це, щоб у вагоні всередині був ще один вагон, хай навіть ресторан?» Але свої сумніви уже висловила мамі, потай спостерігаючи, як віддаляється Чорний, як він відчиняє й зачиняє двері тамбура своєю міцною мускулистою рукою. «Такі руки мають маніяки», – похмуро подумала Дарця, однак потім згадала, що в Антіна також руки сильні, але він – дивак, але зовсім не маніяк. Хоча мама й казала якось, що Антін ставиться до своєї роботи, як маніяк. На що Антін сказав, що він просто дуже любить свою роботу. Це, мовляв, така рідкість – коли праця й захоплення співпадають.
Наближалася ніч. За вікнами вогні то наближалися, то віддалялися, а то й зовсім надовго щезали. Дарця все одно уважно дивилася у вікно, не даючи мамі запинати його фіранкою, адже у склі добре відображалося все з коридору.
Ніч – пора найтривожніша. І Дарця підозрювала, що вирішальні злочинні події розгорнуться саме вночі. Вже в більшої частини купе були зачинені двері, як Дарця нарешті зважилася сходити перед сном (якого, вона підозрювала, не буде) у туалет: почистити зуби й усе таке.
Маму з собою брати вона не зважилася. Навіщо наражати її на небезпеку?
Лампочка коридору тьмяно й зловісно блимала. Напіввідчинене вікно вкидало до вагону шматки вітру й колючі від швидкості голочки дощу. У тамбурі щось моторошно гуркотіло й брякало. Ставало справді страшно.
Дарця шмигнула до вбиральні й швиденько зачинила за собою двері. Затремтіли коліна й вона ледь утрималася на… самі знаєте на чому. Добре, що в тісному туалеті падати, за великим рахунком, не було куди. Дівчинка примусила себе зберігати холодний розум і спокій. І зовсім недаремно.
По-перше, здалеку почувся голос провідниці, що оголошував «санітарну зону». Ця зона – це коли туалети замикають. Хоч теоретично важко було припустити, що вже замкнений Дарою туалет можна ще якось замкнути, та все ж вона воліла не потрапляти в такі «зони». Дівчинка швиденько вимила вуста від зубної пасти й відчинила двері.
А по-друге… Прямо перед нею стояв… Чорний. Правда, стояв він спиною, дивився у вікно.
Тут уже Дарці стало зовсім не по собі. Вона тихенько притулила двері вбиральні й стала чекати наближення провідниці. Щойно почула її голос, що звертався до Чорного, Дарця чимдуж чкурнула до свого купе, збиваючи з ніг провідницю, парочку закоханих пасажирів і пузатого дядька, що голосно говорив по телефону.
Серце її тріпотіло.
– Що таке, дівчинко? З тобою все гаразд? – занепокоєно спитала мама. – Давай вкладатися. Вже дев’ята година. Я розумію, що в дідуся з бабусею ти відвикла лягати о дев’ятій, але повертаємося до дисципліни, доню. Скоро – школа…
Мама ще щось говорила своїм рідним лагідним голосом, вкриваючи Дарцю простирадлом, поправляючи їй подушечку й іграшку. Останніх слів дівчинка вже не чула, бо спала.
Ніч промайнула як мить. Весело сміялося сонечко у вікно. Провідниця принесла чай з лимоном і ложки бадьоро цокотіли у склянках по всьому вагону. Дарця навіть не пригадувала, що їй снилося. Зателефонував дідусь, турбуючись, чи все гаразд, бо йому снилися якісь тривожні сни…
І тут Даринка згадала все про вчора. А день же так гарно почався, таким чудовим ранком…
Не слід втрачати пильності! Адже Чорний був десь зовсім поруч. Та не просто поруч! Вони ж спали фактично через стінку, за кілька сантиметрів одне від одного…
Та зранку тривога й підозри, все, що вчора вказувало на якусь злочинну таємну змову, не здавалися дівчинці такими страшними. Тим паче, вона навіть не помітила Чорного, виходячи з вагона. Щоправда, в автобусі, дорогою додому, здалося, що вона його бачить. Але то, мабуть, приверзлося. Як і біля під’їзду. Якийсь чоловік ішов за ними, однак у під’їзд не зайшов, а зупинився говорити по телефону…
У своїй затишній рідненькій кімнаті Дарця почувалася безпечно. Приємні клопоти – розпаковування валіз, дзвінки подружками, розставляння іграшок, виціловування Коцького – повністю заполонили її увагу.
Потім вони з мамою заходилися пекти пиріг. І тоді пролунав той фатальний дзвінок у двері. Дарця, мов щось відчуваючи, сховалася за дверима. А може, це Антін, то вона його налякає, вискочивши з-за дверей.
Однак на порозі стояв…
– Доброго дня! Я – Іван Чорний… Ваш новий…
Дарці в голові запаморочилося. Вона почула лиш слово «Чорний», і ніби блискавка промайнула в її голові. Слід рятувати рідну домівку! Бо мама така наївна, так привітно йому усміхається, щось говорить.
Таки біля під’їзду був він! І говорив він по телефону, мабуть, щоб викликати напарників. Треба негайно щось робити.
Не-гай-но!
У руках Дарця саме тримала пакет із борошном, щоб відміряти на пиріг дві склянки. Чудова нагода спантеличити ворога! Дівчинка з криком «Й-а-а-а!» вискочила з-за дверей і висипала борошно прямо в обличчя Чорному, кинула йому під ноги парасолю, що стояла поруч у підставці, метнулася в кімнату, взяла ковдру й накинула її на супротивника з криком:
– Мамо! Це ж Чорний! Викликай мерщій міліцію!
Мама стоїть ні в тих, ні в сих.
Супротивник виборсується з ковдри, протирає очі й щось невиразне бурмоче.
Цієї миті Дарця помічає, що він стоїть на Коцькому. Ой, ні! Він узутий у страшно кумедні капці-коти. Це у злочинців зараз мода така?
У цей же час у вхідні двері зазирає Антін і здивовано кричить:
– Чорний? Що з тобою?! Ти чому такий білий?
Дара нарешті розбирає, що говорить незваний гість.
– Так, я, я – Чорний. Іван Чорний. Ваш новий сусіда. Винаймаю квартиру поруч, мені Антін про вас розповідав. І за що мені така честь випала?
І тут він помічає Дарцю, уважно вдивляється в її лице й починає спершу нервово хихотіти, а потім гучно реготати.
– То це ти – Дарця-подаруночок? Хе-хе-хе… То це ти всю дорогу лякала мене своїми шаленими поглядами? Хе-хе-хе… То це ти мене до гикавки налякала вчора в тамбурі потяга? Хе-хе-хе… Це вперше в мене таке веселе відрядження було… Хе-хе-хе…
Мама з Антіном перезираються. Вони нічого не розуміють. Дара починає складати до купи всі щойно почуті слова, супиться й потроху буряковіє. Отже, ніякої змови не було?! Це новий сусіда?
Дарця біжить ховатися від сорому у свою кімнату. З-за дверей чує, як до реготіння Чорного додаються голоси мами й Антіна. Від їхнього сміху її також починає розбирати «веселик». Нарешті в її двері тихенько шкрябають. У шпарочку м’який низький голос тихо мовить:
– Агов! Дівчинко! Давай познайомимося, а то я боюся розмовляти з незнайомими дівчатками. Діти зараз та-а-кі пішли… Хоча ти – молодець!
Дарця мовчить, а потім таки озивається:
– Мене звати Дарця. Бачу, ви не маніяк, а дивак, як і Антін. Даруйте, що налякала вас. Я більше не буду…
Джерело: http://zahid-shid.net/
КЛАС