Марія Пригара
ЯК БРАТИ З АЗОВА ТІКАЛИ
То не бій гримить, не пищалі б ють рано в кам янистім городі Азові. То лютує турецький намісник Сулейман-паша, верещить не своїм голосом, сипле ляпаси слугам і дозорцям, що стоять перед ним на колінах.
Проспали, проґавили ледачі дозорці! Три невільники, три брати з України втекли цієї ночі. Вкрали із стайні двох найбистріших коней, вивели крізь потайну хвіртку в мурі - і шукай вітра в полі! Ще й шиті золотом жупани самого паші й дорогі ятагани з дамаської сталі прихопили на згадку.
Десяток найкращих кіннотників вирядив паша навздогін за втікачами, звелів привезти хоч живих, хоч мертвих. Та надвечір повернулися кіннотники ні з чим. Нікого вони не наздогнали й не бачили, навіть слідів не знайшли. Степ широкий, кінця-краю немає, хто ж його зна, куди подалися бранці.
Але вже прохолов од першого гніву паша, махнув рукою: «Однаково пропадуть од спраги, кляті гяури! Здохнуть, а не знайдуть дорогою води ні собі, ні коням...»
... А втікачі вже далеко. Помалу їдуть курним степом, шкодуючи зморених коней. Довгий шлях позаду, можна й не поспішати...
Та чого їх тільки двоє? Чого мовчать, бояться глянути один одному в очі?
Не самі тікали вони з неволі, був з ними ще й найменший брат. Але собі вивели коней із стайні брати, а про меншого й не згадали. І кинувся сердега бігти в пітьмі наосліп, ледве дихаючи, доганяв верхівців, доки не змилувався середульший, підхопив у сідло. Та як стишив ходу наморений кінь, важко носячи боками, сказав середульший, одвернувшись:
- Рятуйся сам, кінь двох не вивезе...
І кинув брата серед степу, став доганяти старшого, що, припавши до кінської шиї, мов навіжений, скакав уперед, ніби сотню бусурменів чув за собою.
Де й узяв сили піший-пішаниця - наздогнав братів до схід сонця.
- Брати мої рідні! - благав, підбігаючи.- Візьміть поміж коні! Поскидайте тороки, щоб легше було... Хоч верстов зо три провезіть, покажіть дорогу. Сам не добіжу... загину...
Мовчать обидва, хоч би слово мовили. А найменший не відстає, хрипко дише, хапається за стремена.
- Хто там буде тороки скидати, тебе між коні брати! - понуро озвався старший брат.- Ні самі не втечемо, ні тебе не вивеземо. Притомляться коні - чи татари доженуть, чи турки: усіх нас трьох посічуть, на мак порубають. Тобі, пішому, легше сховатися. Пусти стремено!
Сполотнів найменший.
- Брати мої! Хоч одне милосердя майте до мене! Не хочете між коні взяти, самі ятаганами отут зарубайте. Краще зразу трупом лягти, ніж без хліба, без води в степу погибати. Тільки ж поховайте мене, не дайте хижому звіру на поталу...
Похнюпився середульший, а старший каже:
- Не зведеться рука свою, рідну кров пролити... Що це ти надумав, брате! Не журись: як жив-здоров будеш, і сам до батька-матері прибудеш.
Та й погнав коня не оглядаючись. Ледве встиг піший-пішаниця гукнути:
- Браття! Хоч віття тернове рубайте, по шляху розкидайте! Може ж, я знатиму, де йти...
А що далі гукав, того брати вже не чули.
Мовчки їдуть вони степом, бояться й здумати про те, що вчинили. Бо відколи світ стоїть, не чувано такого, щоб козак козака в біді покинув, та ще й рідного брата!
А сонце пече навмируще. Сушить груди спрага: ні озерця ніде, ні струмочка.
Та що це? Замигтіли на обрії дерева, розлилася річка широким плесом. Колишуться пір'ясті гілки, мерехтять ХВИЛІ - підійди, подорожній, напийся досхочу, обмий побиті ноги!
Глянули втікачі й одвернулися. То не річка - то марево! Дмухнув вітер, усе розвіяв: і воду, й дерева.
Чи багато проїхали, чи мало - наче вітерцем подихнуло. Аж тут заіржав кінь під старшим братом, став хапати ніздрями той гарячий вітер. І сам звернув ліворуч, побіг чвалом до глибокої балки, що темніла вдалині.
Росте в балці чіпкий глід і колюча тернина, а на дні жовтіє пісок: певне, по весні біг потічок. Став старший брат ятаганом рити пісок - чи не дориється до води.
Та середульший не дивиться, не хоче йому помагати. Рубає тернове віття й розкидає в степу. А в самого серце щемить: що вже воно доможеться!
Старший рив-рив, дорився до води. Сяк-так коні напоїв, сам напився. Гука: «їдьмо, вже час!»
Зітхнув середульший, пішов до коня, похиливши голову.
- А що, брате, будемо батькові-матері казати - чи признаємось? - пита понуро.
- А те й будемо казати, що не в одного пана пробували, не разом і тікали! Як забігли уночі до брата - він слухати не схотів. Сказав: «Чого це я на видиму смерть піду?! Лучче отут, на чужині, буду щастя-долі шукати!»
- Та хіба ж повірять?..
- Як я казатиму - повірять. Аби ти не встрягав. Батькові-матері не сто год жити. Повмирають, будемо батьківщину не на трьох - на двох паювати. Отож мовчи! Чуєш? Слово бовкнеш - голову зрубаю!
І поклав руку на кривий турецький ятаган.
Нічого не сказав середульший, сів на коня. З тим і поїхали.
А вже степ веселіший стає. Засріблився полином, ковилою-тирсою вкрився, оперезався неширокими річками.
Веселіше й коні побігли, бо наче холодком потягло. Тільки середульший брат поспішати не хоче. Раз по раз зупиняє коня: де побачить якого кущика, рубає віття, розкидає по шляху.
Не стало кущів, жупан на собі геть пошматував, розкидав по землі зелені й жовті клапті.
Аж засміявся старший:
- Либонь, ти, брате, розуму одбіг, що без жалю дорогу одіж шматуєш. - І обсмикнув на собі шитий золотом турецький жупан. - Приїдеш додому, не буде в чому й на вулицю піти погуляти.
А піший-пішаниця далеко в степу бреде. Усе йому ввижається, що змилосердились брати, стали ген-ген на горбі, його виглядають.
Хапається, сердега, біжить, ось-ось братів доганяє. Підбігає - нема нікого. Тільки бабак витріщає на горбочку круглі оченята та шумить ковила.
І знову диба пішаниця, насилу ступає закривавленими ногами. А в голові одна думка: «Ой брати мої, брати рідні! Невже ж ви мене в такім горі відцуралися? »
І раптом наступив босою ногою на колючу тернову гілку. Аж скрикнув з болю. Глянув - на землі сліди копит видко й віття роз¬кидано - почорніле, припале пилом.
Ухопив гілку, сам собі не вірить.
- Ні, не забули! Згадали за мене! Бач, і признаку на шляху покинули. То вони, певне, через те й уперед поїхали, щоб я знав, куди йти.- І вже звеселів, бідолаха, надія йому в серце вступила.
«Може ж, врятуюся, - думає, - може, ще й побачу батька з матір'ю. А братам повік лихого слова не скажу, шануватиму їх, поки й житиму».
Шкутильга, хитаючись, усміхається до розкиданих гілок, мов дитина.
Сяк-так доплентався до балки, сповз униз.
- Це ж тут мої брати спочивали. Мабуть, і коні напували - он яку ковбаню в піску вирито. Господи! Може ж, тут ще й вода лишилася!
Підповз до піску, рив, рив - нема нічого. Усю воду сонце випило. Якби ж яму хоч гіллям зверху прикидали.
Звалився козак лицем у пісок, зомлів од спраги.
Де не взявся степовий орел, закружляв над балкою. Хилить голову набік, спускається нижче й нижче - зачув здобич.
Аж вітром од його крил у балці війнуло. Отямився пішаниця, підняв голову, махнув рукою.
- Тікай, орле! Ще я живий!.. Ще не час тобі наді мною кружляти...
Та не тіка орел, проводжає козака в путь-дорогу, ширяє низько-низько, поглядає пильно: мабуть, не одного такого сіромаху в степу бачив.
Краще й не дивитися вгору. Бреде козак, похиливши голову, виглядає на землі тернове віття.
А його вже й не стало.
Коли дивиться - лежать на шляху розкидані клапті: і жовті, й зелені.
- Ой лихо! Чи не з моїх братів жупани здерто, на клапті пошматовано?! Мабуть, тут ординці пробігали, мене, пішого, на спочинку минули, а їх наздогнали. І в неволю не схотіли забрати, на смерть порубали. Коли б же хоч неживих знайти, поховати...
Ступив козак крок, ступив другий, виглядаючи зарубаних братів. А попереду бовваніє висока могила. Упав на схилі, й знеміг його важкий сон.
За ним і смерть прийшла...
Злетів на могилу гостродзьобий орел, заклекотів на ввесь степ, поглядаючи жовтим оком.
Прибігли вовки-сіроманці, завили, мов затужили над козаком.
А братам нічого не сталося: живі-здорові... Скачуть битим Муравським шляхом, доїжджають до річки Самари. В ній вода як сльоза - на дні кожну черепашку видко.
Зеленіє на луці трава, переткана квітками, шумлять високі очерети, похилившись над хвилею.
Наче й не було чорного степу, палючої спеки.
Спинив коня старший брат, скочив на землю.
- Станьмо тут, брате, хоч і на три дні. Пасовисько добре, вода погожа, очерети високі: є де сховатися, коли хтось наскочить. Може ж, наш піший-пішаниця сюди прибуде. Тоді візьму його на коня: хай уже моє добро пропадає - геть усе з тороків повикидаю.
Похитав середульший головою:
- Ой брате, брате! Було б тоді викидати, як він казав. Уже дев'ятий день, як воду пив, хліб їв, - досі його й на світі немає...
Чи шкода стало старшому, чи ні - змовчав, не сказав на те ні слова.
То не гуси летять, не журавлі сурмлять над битим шляхом. То їдуть брати до батьківської хати, поганяють наморені коні...
Почули тупіт батько з матір'ю, вибігли за ворота. Глянула стара мати й руки заломила:
- Сини мої, чого ж вас тільки двоє?! А де ж третій? Чи ви його в неволі покинули? Чи, може, віддали бусурменам за цю дорогу одіж, за золоту зброю?
Сполотнів старший, насилу слова вимовляє:
- Ні, мамо, ми не віддали його бусурменам. Він сам не схотів з нами тікати, в неволі лишився...
Глянула мати на середульшого:
- Чи це правда, сину?
Не витримав середульший та як заплаче!
- Ой мамо, неправда! Ми свого брата в степу покинули, без води, без хліба! Не схотіли й між коні взяти...
Ударився старий батько об поли руками:
- Ідіть же ви геть од нас, братовбивці! Бодай вас сира земля не прийняла, бодай люди забули, що ви козацького роду!
- Не кляніть його, тату! - понуро озвався старший. - То я вчинив... то я винен...
Повернув назад змиленого коня, згорбившись у сідлі, й рушив дорогою, сам не знаючи куди.
За матеріалами: Марія Пригара. "Козак Голота". Збірка оповідань за мотивами українських народних дум. Гравюри Георгія Якутовича. Київ «Веселка», Тернопіль «Навчальна книга — Богдан», 2010 рік, стор. 11 - 17.
Усі оповідання з книги Марії Пригари "Козак Голота":
