Новорічні оповідання про дівчаток-сестричок Нату і Тату (Пилип Бабанський)

 

Пилип Бабанський
 
ПРО НАТУ І ТАТУ

Оповідання

 

НАТА І ТАТА

В нашому дворі живуть дві сестрички — Наталя і Тетянка. Кумедні такі дівчатка! Зараз їм уже по три роки і вони добре розмовляють. Але себе називають по-своєму — так, як називали раніше, коли ще тільки вчилися говорити. І знаєте, як? А ось як: Ната і Тата.
Будемо й ми так називати дівчаток, бо і в дворі їх ніхто інакше не зве.
Сестрички так схожі між собою, що їх навіть рідні тато і мама іноді плутають. Глянеш на них і дивуєшся: ну прямо-таки однаковісінькі!
Та зараз у нас не про це мова. Головне те, що з Натою і Татою мало не щодня трапляються якісь пригоди — то смішні, то прикрі. Якщо описувати все, що трапляється з сестричками,— це буде дуже довго. Краще послухайте, як Ната і Тата Провели один день.

 

* * *

 

ЯЛИНКА

 

Ната і Тата сплять на одному великому ліжку.
Сьогодні вони, як завжди, прокинулись разом, наче по команді. Прокинулись, посідали на ліжку і вражено втупились заспаними оченятами в куток. Ната, щоб переконатися в тому, що вона вже не спить і все це бачить наяву, скрикнула:
— Тато, глянь, що там!
— Ялинка,— здивовано відповіла Тата.
Тоді   Ната   швидко  перелізла   через   сітку, причеплену до ліжка, щоб дівчатка вночі не попадали, і боса, в самій сорочечці побігла до ялинки. Тата поспішила вслід за нею.
Ой, чого тільки не було на цій ялинці! Тут і різнокольорові кульки, і блискучі сніжинки та ліхтарики, барвисті стрічки і прапорці, рожевощокі яблука і цукерки...
— Тато, он ведмедик! Бачиш, виглядає з-під гілочки?
— А он — їжачок,  в  нього шубка  з голочок!
— А ось човник!
— Не хапай, бо впаде.
— Ой, колеться!
Тут у кімнату мама зайшла.
— Не встигли попрокидатися, як уже гамір зчинили, — сказала вона.— Давайте одягатися.
Одягати панчохи і взувати черевики дівчатка самі вміють. А платтячка одягати їм допомагає мама.
Ната, натягуючи на ногу панчішку, запитала:
— Мамо, а звідки ялинка взялася?
— З лісу прийшла,— відповіла мама.
— А що вона в лісі робила?—поцікавилася Тата.
— Ялинка росла там, серед своїх зелених подруг. Навесні під нею пташка гніздечко звила і вигодувала пташенят. Ялинка оберігала маленьких пташок від негоди. Влітку   вона  захищала від пекучого сонця квіточку, що зростала в її тіні.
А взимку злий ненажерливий вовк хотів з'їсти зайчика. Бідний зайчик тікає, а вовк ось-ось наздожене його. Що тут робити? Глядь — ялинка стоїть. Зайчик під ялинку — стриб! Ялинка прикрила зайчика вітами, вовк його й не помітив — мимо пробіг. Ялинка зайчика від вовка сховала.
— Мамо! А далі що було?
— А далі ялинка прийшла сюди. Ви спати полягали, а ми з татом поставили її отут і прикрасили.
— Навіщо прикрасили? — знов поцікавилась Ната.
— Щоб красиво було,— вихопилась Тата і теж запитала: — А чому вона колеться?
— Колеться, щоб її не чіпали,— відповіла мама.— А поставили й прикрасили ялинку тому, що сьогодні свято — Новий рік, Ялинка завжди приходить з лісу на Новий рік, щоб у цей день порадувати, повеселити діток.
— Новий рік! Новий рік! — загукали дівчатка, стрибаючи навколо ялинки.
— Так, сьогодні Новий рік. Поздоровляю вас, донечки, з Новим роком. Ростіть великі і щасливі.
Дівчатка не знали, що на це відповісти. Тата трішки подумала і сказала:
— І ти, мамочко, рости велика і щаслива.
Мама усміхнулася.
— Дякую.    

 

 

* * *

 

СНІГ УТІК

 

Поснідали дівчатка, потанцювали навколо ялинки, помацали іграшки так, щоб мама не бачила.- Ніхто з них так досі й не глянув, що там надворі робиться. Але ось Тата залізла на стільчик, що стояв біля вікна, і скрикнула:
— Ой, мамо! Що це?
Ната забралася до Тати, виглянула у вікно і гукнула:
— Пух летить. Ой, скільки пуху!
— То сніг іде,— сказала мама.
Дівчатка засипали маму запитаннями:
— Як він іде?
— У нього ніжки є?
— А чого він такий білий?
Не встигла мама відповісти, як дівчатка тут же й забули про свої запитання, а Тата заявила:
— Я хочу на сніг.
— І я хочу, —підтримала її Ната.
Мама обула дівчаток у білі валянці з галошами, одягла їм теплі шубки, і пішли вони в двір. Вийшли на поріг, глянули — а в дворі все таке біле, що аж очам боляче.
— Ну, йдіть,— каже мама,— на сніг. А я вдома буду, у мене там робота є,— і пішла в квартиру.
Тата побігла аж насеред двору, вхопила жменьку пухнастого снігу і гукає до Нати.
— У мене сніг є! Іди швидше, я тобі покажу.
А Ната боїться по снігу бігти, помаленьку йде та все під ноги дивиться.
Тата не втрималась, побігла назустріч Наті.
— Ось, дивись!
Розкрила жменьку, аж там нічого нема, тільки пальчики мокрі.
— А де ж сніг? — питає Ната.
Тата розгублено розглядає свою мокру руку, далі непевно каже:
— Утік...
А ви не знаєте, куди подівся сніг із Татиної жменьки?

 

* * *

 

ЯШКО

 

Вирядила мама дівчаток, а сама сіла дов'язувати їм рукавички.
Через деякий час вийшла подивитися, що там Ната і Тата роблять. Поглянула — в дворі вже багато дітей. Бігають, сміються. її дівчатка разом з усіма розважаються. Повернулася мама в квартиру — і знов за роботу.
Аж ось у двері хтось стукає. Відчинила мама, а там Ната і Тата.
— А ми...
— Мамо!..
Тата відіпхнула Нату, сама наперед вийшла:
— Ми там качаємо із снігу бабу, а Яшко пустує і заважає.
Мама не знала, хто такий Яшко, бо в цьому будинку вони живуть недавно. Вона порадила дівчаткам:
— Скажіть йому, що так робити не можна. Треба гратися разом з усіма і не заважати.
Побігли дівчатка.
З півгодини мама працювала спокійно, а потім знову: стук-стук!
«Дівчатка,— здогадалася мама,— і чого вони раз по раз бігають?»
Відчинила двері — справді вони. Розчервонілі, схвильовані.
— Мамо! — кричить Тата. Ната відпихає Тату.
— Підожди, я скажу. Мамо! А Яшко... а Яшко їсть сніг і качається!
— Ах він шибеник отакий,— сплеснула мама руками.— Він же застудиться!
Дівчатка побігли в двір, мама — за ними.
Біля під'їзду стояв сусід—лікар. А посеред двору, між дітьми, метався його здоровенний пес. Він то кидався, граючись, на дітей, то качався,то хапав у величезну пащу грудку снігу і ковтав його.
Це й був Яшко.

 

* * *

 

ПЕРЕКИДУЧІ САНКИ

 

Валерик нагодував голубів і зачинив сарай. Дівчатка змушені були шукати іншої розваги.
Посеред двору влітку була велика кругла клумба. Тепер клумба перетворилася на гірку, занесену снігом. Ната і Тата побачили, що хлопчики й дівчатка тягнуть на гірку санчата, а потім спускаються звідти.
Побігли й вони до гурту.
Спочатку дівчатка стояли і дивилися, як старші діти бавляться. А старші збігали на гірку, падали, спускалися на санчатах, перекидалися в сніг, схоплювалися і знову бігли на гірку. Скільки сміху, галасу було!
Дівчаток помітив Петько.
— Тато-Нато! — гукнув він.— Ідіть сюди, я вас на санках покатаю.
Сестрички зійшли на гірку.
— Отак сідайте,— повчав Петько.— Ти, Нато, сюди ноги постав, а Тата за тебе триматиметься...
Ната І Тата не могли стримати радості. Зараз вони вихором помчать із гірки аж отуди, до паркана!
— Поїхали! — гукнув Петько і пхнув санчата.
Тільки санки зрушили з місця, як Тата опустила ногу. Валянець зарився в сніг і санки миттю перекинулися.
Ната підвелася, мовчки обтрусила з шубки сніг. А Тата сказала Петькові з докором:
— Бач, перекинув.
— Ти ж сама винна. Я казав — підніми ноги... Сідайте ще раз. Підніми, Тато, ніжки і не опускай на сніг. Зараз дале-е-ко поїдете!
З'їхали дівчатка з гірки і аж унизу знову перекинулись. Ната впала обличчям у сніг, злякалась і заплакала.
— Не вмієш, так не берися,— сердито сказала Петьку сусідська дівчинка Галя.— Сідайте на мої санки.
А санки в Галі залізні, великі. її тато — коваль, він сам у кузні санки зробив. Сіли на них Тата, Ната, ще й Галя ззаду причепилася.
Р-раз! — і поїхали аж до паркана. Ох, як же й хороше!
— Галю, давай ще! — гукає Ната. — Давай.
А Петько підходить до Тати і каже:
— Хай Ната з Галею катається, а ми будемо з тобою удвох. Добре?
— Е-е, не хочу,— відповідає Ната.
— Чому?
— В тебе санки перекидучі.

 

* * *

 

ВІЗЬМЕМО СОБІ НОВИЙ РІК

 

Одягла мама Нату і Тату, і пішли вони гуляти по місту.
Люди ходять по вулицях такі нарядні, веселі. Тут хлопці й дівчата під баян співають, там — у сніжки граються. Знайомі вітаються, поздоровляють з Новим роком, розпитують Нату і Тату, як їхнє здоров'я, цукерками частують.
Вони тільки якийсь квартал пройшли від свого будинку, як Ната гукнула:
— Мамо! Он теж ялинка.
— Ходімо туди,— потягла Тата маму за руку.
Ялинка стояла в сквері біля кінотеатру. Тільки вона була така висока та гілляста, що її навіть ялинкою незручно називати. Це справжнє велике дерево! Не вірилося, що цю ялинку привезли з лісу. Здавалося, що вона й виросла отут, на площі.
А прибрана яка! Окрім усяких прикрас, на ялинці було багато лампочок, що горіли різнокольоровими вогнями. Від них і вовк та лисиця, і зайчики, що лежали на снігу під ялинкою, і високий Дід Мороз у білій шубі здавалися такими красивими і незвичайними, як у казці.
Раптом з'явилися живі Дід Мороз, Снігуронька, зайчики. Навіть ведмідь прийшов — великий, волохатий, страшний.
— Я боюся,— сказала Ната.
— Не треба боятися,     заспокоїла мама. — Це не справжні звірі. То хлопчики її дівчатка одягли маски.
— Навіщо? — запитала Тата.
— Щоб цікавіше було.
Хлопчики й дівчатка в масках почали танцювати, віршики розказувати.
— Мамо, глянь, Снігуронька танцюває! — у захваті гукає Ната.
— Танцює,— поправляє мама.
А Дід Мороз — такий хороший, такий добрий: повен мішок цукерок, горіхів, пряників приніс і роздав дітям!
Збуджені, веселі повернулися дівчатка з прогулянки. Розповідають одна з-поперед одної про те, що їх вразило, розпитують про те, чого не зрозуміли. Тата питає:
— Мамо, а коли ще буде ялинка?
— Мине зима, буде весна, літо. Потім надійде осінь, похолодає, знову настане зима. Тоді й прийде наступний Новий рік, і ялинку знову поставлять.
— Як буде ще ялинка, — захоплено каже Тата, — ми підемо туди і візьмемо собі додому Новий рік. Він буде нам співати, танцювати, горіхи і цукерки даватиме. Правда, мамо?..
А Ната подумала і заперечила:
— Ми підемо і тільки подивимось. А брати не треба, бо тоді іншим діткам не буде Нового року.

 

* * *

 

ХТО НАШКОДИВ?

 

Роздягла  мама дівчаток, потім увійшла  в кімнату, глянула на ялинку і руками сплеснула:
— Ой лишенько! Хто це зробив? Дівчатка зайшли, поглянули і застигли: під ялинкою   лежало   кілька    розбитих   скляних іграшок.
— Признавайтесь, хто чіпав ялинку?
— Це не я,— першою опам'яталась Тата.
— Це не ми,— сказала Ната.
— Вони самі,— додала Тата.
— Пхе, які ви бридкі дівчатка,— присоромила мама.— Наробили шкоди та ще й зізнатись не хочете. Краще скажіть, хто це зробив, а то обох покараю!
Дівчатка мовчки кліпали очима, поглядаючи одна на одну.
— Це ти, Тато? — допитувалась мама.
— Ні. Це, мабуть, Ната.
— Ти, Нато?
— Ні. То, мабуть, Тата. Мама зітхнула й сказала:
— Ну що ж. Не признаєтесь —  так і зроблю: покараю обох. Сьогодні за вечерею не дам вам торта, а завтра не підете в кіно...
Мама прибрала розбиті іграшки і пішла кип'ятити молоко. Дівчатка побули трохи в кімнаті і теж пішли до мами.
Ось уже молоко й закипіло. Мама відставила каструлю і хотіла зайти в кімнату, але відчинила двері, та так і зупинилася на порозі; під ялинкою знову лежала розбита іграшка.
Тепер мама зрозуміла, що на дівчаток вона даремно напалася. Хто б це міг пустувати, коли в квартирі більше нікого нема? Сказати б, од вітру іграшки попадали, так надворі ніякого вітру нема, і кватирки позачинені...
Постояла мама, подумала, далі й каже:
— Ходімте на кухню.
Вийшли, а двері в кімнату лишили відчиненими.
Сидять, ждуть.
Спочатку в усій квартирі було чути лише один звук — у ванній розмірено капала вода з несправного крана: кап... кап... кап...
Але ось із кімнати долинуло шарудіння, потім тихий дзенькіт, а далі — хлоп! Так, наче з іграшкового пістолета стрельнуло.
Мама тихенько встала із стільця і пішла до дверей. За нею так само обережно йшли Ната і Тата. Ось вони дійшли до дверей, заглянули в кімнату.
Під ялинкою сидів їхній плямистий пухнатий Барсик. Його очі жадібно перебігали з однієї іграшки на другу і хижо світилися — точнісінько так, як у сараї, коли він полював на голубів. І хвостиком так само ворушив, б'ючи ним по підлозі.
Ось він присів, потім враз підстрибнув, ударив лапою. З гілки зірвалась велика рожева кулька. Ще мить — і кулька хлопнула об підлогу, від неї лишилися тільки дрібні блискучі скалки. В ту ж мить кіт одним стрибком сховався під ліжко.
Ната і Тата разом полегшено зітхнули і засміялися.

 

* * *

 

ДЕ СПЛЯТЬ АВТОБУСИ?

 

Повернувся тато з роботи. Ната і Тата кинулись до нього і давай наввипередки розповідати про ялинку біля кінотеатру, про живих Діда Мороза і Снігуроньку, про Барсикову шкоду.
— Підождіть,  дайте   хоч   роздягнутися! — просить тато, а дівчатка все не відстають від нього:
— Тату! А Валерик давав мені голуба!
— І мені.
— Він такий хороший! Білий.
— А у мене був... був... зелений,— сказала Тата.
— Ну, їло ти, доню,— заперечив тато.— Зелених голубів не буває.
— І був-а-є,— надувшись, упиралася Тата.
— Ні, він не зелений, — сказала Ната,— а такий... такий, як Барсик.
Тоді Тата знову згадала про Барсикову шкоду і попросила:
— Тату, вижени Барсика. А то він усі іграшки на ялинці поб'є.
— Добре, вижену.
Ната вступилася за кота:
— Йому ж буде холодно.
— Не буде,— заперечила Тата,— у нього шубка тепла.
— Він у підвалі пересидить, там не холодно,— сказав тато.
Він роздягнувся і пішов умиватися. Дівчатка — за ним.
— Я сама умиваюся,— хвалиться Ната.
— І я сама. І зовсім не плачу,— говорить Тата.
Ви вже великі, молодці! — хвалить їх тато.— А ручки з милом треба мити...
Згодом усі посідали вечеряти. Тато з мамою пили світле шипуче вино. Вони цокались високими тонкими чарками і примовляли:
— З Новим роком, з новим щастям!
Ната і Тата пили молоко. Вони теж цокались чашками і поздоровляли одна одну:
— З Новим роком, з новим щастям!..
А ще за годину сестрички лежали в ліжку. Поряд з Татою на подушці була її любима лялька Зоя, а біля Нати з-під ковдри визирало чорне вухо плющового ведмедика.
— Тату, а завтра тобі теж на роботу? — питала Ната.
— Ні, завтра у мене вихідний.
— Підемо з тобою гуляти, правда? — домовлялася Тата.
— Підемо, підемо. Спіть уже. Кілька хвилин дівчатка лежали мовчки. Потім Тата  неспокійно  засовалась,  підвелася.
— Тату!
— Що тобі?
— Тату! А твій автобус спати ліг?
— Ні. На ньому зараз інший шофер їздить.
Тут і Ната схопилася і запитала:
— А де автобуси сплять?
— Автобуси не сплять. Вони відпочивають. Цілий день трудяться автобуси, бігають з одного кінця міста в інший, перевозять пасажирів. І тільки пізно вночі шофери заводять їх у гараж — великий такий сарай. Там їх оглядають механіки. Бачать, в одного автобуса на колесі шина дуже стерлася, от-от лопне. Значить, треба шину замінити. У другого щіточка зламалася — та, що вітрове скло прочищає. Це теж погано: піде сніг, заліпить скло, і шофер не бачитиме, куди їхати... У третього щось у моторі не ладиться—треба відремонтувати. Так оглянуть кожну машину і зроблять усе, щоб другого дня автобуси знову невтомно бігали по місту...
— А ти нас іще покатаєш, як колись?
— Покатаю. Спіть. Дівчатка затихли.

 

* * *

Коли тато підійшов до ліжка, щоб поправити на дівчатках ковдру, Ната і Тата вже спали, їхні личка то злегка насуплювались, то усміхалися. Що їм сниться: страшний вовк, що доганяє маленького зайчика, чи зелена ялинка, яка прикрила сіренького своїми вітами? Перекидучі санки чи голубий татів автобус, що мчить їх по вулицях міста? А може — весела Снігуронька або добрий Дід Мороз?..
Важко відгадати. Можливо, що і те, і друге, й третє... Та ось вони завтра прокинуться — ми їх спитаємо.

За матеріалами: Бабанський Пилип. "Про Нату і Тату". Оповідання. Художник: А.Алтантов. Видавництво «Державне видавництво дитячої літератури УРСР», 1959, 48 с.

 

 

Більше оповідань про зиму на "Малій Сторінці":