Наталя Забіла. "Прабабині казки" (збірка віршованих казок для дітей)


                              Наталя Забіла. Прабабині казки. Збірка віршів для дітей, 1978 р.

 

              Завантажити текст збірки Наталі Забіли "Прабабині казки" (txt.zip)

 

     Наталя Забіла

ПРАБАБИНІ КАЗКИ
(збірка віршів, 1978 р.)

 

         Зміст

Жолудик
Двое козенят    
Зайчикові пригоди     
Хто сильніший?     
Лисиця й Журавель     
Зайчата і Свиня     
Мавпочка й горіхи     
Чотири пори року 

 

* * *


ЖОЛУДИК

На вільній волі, на узліссі, 
Підвівши вгору буйний чуб,
На всі кінці гіллям розрісся 
Розложистий вітластий дуб.

Всі, хто бував у цьому місці, 
Його прозвали Зимовик,
Бо він всю зиму в жовтім листі 
Аж до весни стояти звик.
 
Весною ж брались зеленіти 
На нім листочки молоді,
І в пишній зелені щоліта 
На цьому стигли жолуді.

І він стояв і слухав любо 
Пісні пташок і вітерця...
Ось під отим крислатим дубом 
І почалася казка ця.

* * *

Заграв вітрець в свою сопілку 
І по осінньому війнув.
Зірвався жолудик із гілки 
І долі з дерева стрибнув.

Він був опуклий, зовсім стиглий, 
Блискучий, гарний... Недарма 
До нього білка враз підбігла 
Та й каже: — Кращого й нема!

Таку хорошу жолудинку 
Охоче я негайно з’їм! —
А він на те їй: — Сіроспинко, 
Послухай, що я розповім.

Я ж не якесь дрібне ледащо,—
В далекі мандри я іду,
І з мене виросте найкращий,
З усіх дубів найвищий дуб.

Тож відійди з дороги, білко,
Мені в путі не заважай! —    
Вона й відскочила на гілку:
— Пробач, будь ласка... Прощавай!
 
І покотився далі жолудь.
Коли назустріч, з-за куща,
Біжить, спустивши рильце долу, 
Гладеньке дике кабанча.

— Ой, жолудь!— каже.— Річ путяща! 
Його я враз охоче з’їм! —
А він на те: — Послухай краще,
Що я про себе розповім.

Я — дуба син! І сам я буду 
Теж велетнем, як батько мій.
Мій рід відомий скрізь і всюди,
І їсти ти мене не смій!

Кабанчик здивувався дуже:
— Ну що ж, не їстиму тебе!
Хіба ж я міг гадати, друже,
Що справді ти таке цабе?!

Знов покотився жолудь прямо.
Коли назустріч — оленя:
— Ого, такими жолудями 
Я радо снідав би щодня!

— Ні,— каже жолудь,
           — я ж не простий,
Я — дуб майбутній, зрозумій,
З усіх дубів найвищий зростом!
І їсти ти мене не смій!

І оленятко відступило...
А Жолудь — далі, по траві.
Та раптом щось його вхопило,
Аж задзвеніло в голові!
 
І він заверещав, заойкав,
Не може вимовить слівця...
Це дужий птах, красуня сойка 
Схопила дзьобом мандрівця!

Схопила — та й летить помалу. 
Неквапно змахує крильми 
І думає: «Пора настала 
Підготуватись до зими.

Поназбираю жолудів я,
Сховаю в нірку біля пня,
А взимку, в пору безхарчів’я, 
Досита їстиму щодня!»

Отак-то жолудь опинився 
В землі, в задусі, в темноті...
А дужий птах кудись подівся 
Чи то забув місця оті...

Та жолудик у нірці темній 
Не згинув, вижив як на те,— 
Він корінцем вчепився в землю, 
Проріс — і вже росте, росте!..

*    *    *

І ось на галяві край ставу, 
Сміливо здершись на горбок, 
Стоїть зелений, кучерявий, 
Веселий молодий дубок.

Стоїть, міцніє рік за роком,
В нове вдягається вбрання,
І стане він колись високим, 
Таким, як вся його рідня.

Він житиме літ зо сто, з двісті,
А то й багато сотень літ...
Та не забуде, як колись-то 
Стрибнув — і покотився в світ!..

Він буде сонцеві радіти,
Пісням пташок і вітерцю.
А білочкам і любим дітям 
Розповідати казку цю.

 

* * *

 

ДВОЄ КОЗЕНЯТ

Біг струмок через лужок, 
Через воду — кладка. 
І прийшло на бережок 
Сіре козенятко.

— Зараз,— каже,— перейду 
Я на той бік сміло!
Та назустріч, на біду,—
Козенятко біле.

Ось на кладку тупотить
Сіре з цього боку,
А вже біле там стоїть
І назад — ні кроку!

Та й вузенька ж кладка ця,
Розійтися ніде…
Гей, піду спочатку я!
Потім ти вже підеш!

Відступи з дороги!
Ні! Перше перейду я!
Дай дорогу ти мені! —
Друге вередує.

Галас, крик на весь лужок
Знявся над водою.
Козенята на місток
Кинулись обоє

Й посередині містка 
Так стикнулись з ходу, 
Що обидва сторчака 
Полетіли в воду!

— Ой, рятуйте! Потону!
Ні за що вхопиться!
По камінчиках, по дну
Ковзають копитця…

Невелика й глибина —
Дно крізь хвильки видко,
Та біжить вода ясна
Дуже-дуже швидко.

Раптом сіре як гукне:
Не лякайся, брате!
Я тебе, а ти мене
Будемо тримати!

Ухопилися вони
Міцно той за того
І з страшної бистрини 
Підвелись на ноги!

Ось уже й на бережку
Дружні козенятка,
А про сварку на містку
Вже нема і згадки!

 

* * *

 

ЗАЙЧИКОВІ ПРИГОДИ

Стрибайчик стежкою лісною
Плигав поволі — стриб та стриб!
І раптом бачить: під сосною
Сидить великий білий гриб.

— Диви! Грибок! Ну й чудасія!
Адже ж учора випав сніг…
Моя матуся так зрадіє
І нам спече грибний пиріг!

Зірвав він гриб — та й знов стрибати,
Не оглядаючись кругом,
Аби скоріш поласувати
Смачним гарячим пирогом.

Аж ось їжак по цій стежинці
Біжить назустріч напрямки.
Несе морквину він на спинці,
Настромлену на колючки.

— Добридень, друже! Що це в тебе?
— Грибок хороший, бачиш сам!
— Ой, це ж мені такого й треба!
За нього моркву я віддам!

Стрибайчик каже: — За морквицю
Грибом охоче заплачу,
Бо морква ця ще й як згодиться
Моїй матусі до борщу!

Поклав він моркву до торбинки
І далі стежкою побіг.
Навколо сосни та ялинки
Присипав перший білий сніг.

Коли це білочка назустріч
Бреде, плететься спроквола:
Ніяк з головкою капусти
Не може впоратись мала.

— Спинися, друже, на хвилинку,
Бо я захекалася вкрай!
Віддай мені свою морквинку,
А ти капусту забирай!

Стрибайчик згодився зраділо —
Капусту ж люблять всі зайці! —
І посміхнувся: — Добре діло!
Матуся зробить голубці!

Пішов він далі. Бачить — збоку
Поміж сосонок навмання
Іде на гірку невисоку
На лижах сіре козеня.

— Що ти несеш таке хороше?
— Капусту свіжу, бачиш сам!
— Віддай мені, я дуже прошу,
За це тобі я лижі дам!

Стрибайчик радо став на лижі,
Підперсь ціпками та й побіг.
Ой, гарно ж як навдивовижу
Виблискує на сонці сніг!..

Коли, засапавшись, назустріч
Іде ведмедик-дивачок:
Він зверх свого пухкого хутра
Напнув новенький кожушок.

— Ой, жарко, парко! Я загину!..
Від тягара мене звільни:
Візьми собі цю кожушину,
А лижі подаруй мені!

Що ж, і на це Стрибайчик згоден!
Побігло далі зайченя,
Пишаючись з своєї вроди
Та ще й з нового убрання.

Вже й день до вечора схилився,
Вже в небі зіронька блищить.
Коли це зайчик зупинився
І чує — щось в снігу пищить.
 
Він ближче підійшов і бачить:
Серед обгризених гілок
Сидить в снігу і гірко плаче
Малий тремтячий байбачок.

Стрибайчик здивувався дуже:
— Чому ти в ліс прийшов гулять?
Адже ж я добре знаю, друже,
Що байбаки узимку сплять!

— Таке ж мені казала й мати,
Та я не слухався ніяк…
Мені схотілось погуляти! —
Відмовив, схлипнувши, байбак. —

Ну й погуляв… Я в лісі цьому
Від холоднечі ледь не вмер…
Живий, напевно, вже додому
Не доберуся я тепер!..

На наше поле, в нашу нірку
Добратись швидше я б хотів!.. —
І знов байбак заплакав гірко,
А сам ще дужче затремтів.

Захвилювався наш Стрибайчик,
Перехопило в нього дух!
— Не плач, — він каже, —
                      а вдягайся
Скоріше в теплий цей кожух!

В нім не замерзнути ніколи!
І ще до ночі дійдеш ти
В своє житло, на ваше поле,
І зможеш спати залягти!

Байбак закутався в кожуха,
Подякував і сльози втер,
Ще й обіцявся маму слухать
І взимку спати відтепер.

А наш Стрибайчик на морозі
Набігався й додому йде.
Ось і домівка! На порозі
Стоїть матуся й сина жде.

— Де ти гуляв так довго, синку?
— Матусю, я грибок зірвав!
— А де ж це він? — Та за морквинку
Я їжакові гриб віддав.

— А де ж морквинка? — На капусту
Я ту морквину обміняв…
— Капуста ж де? Похрумав з хрустом?
— Ні, обмінявся з козеням.

Віддав за лижі капустину…
— А лижі де?! — Малий ведмідь
Нову хорошу кожушину
На лижі виміняв умить!

— А кожушина де?! — Матусю,
Там байбачок замерзнуть міг…
Ну, я й віддав… щоб у кожусі
До свого дому він добіг!..

Все розповів, а сам боїться:
Що мама вимовить в одвіт?..
Бо, може, він робив дурниці
І вів себе не так як слід?..

— Я дуже рада, — каже мати, —
Що син у мене молодець! —
І повела його до хати.
А тут і казочці кінець.

 

* * *
 
 
ХТО СИЛЬНІШИЙ?

Одного разу Сонце й Вітер 
Посперечались не на жарт:
Хто з них із двох сильніший в світі 
І більш за те пошани варт?

Говорить Вітер: — Я суворий,
Я нажену на всіх страхи,
Я й розхвилюю синє море,
Я й на хатах зірву дахи!

Я взимку віхолою вію,
Усе заметами запну.
Я і тебе здолать зумію 
На тебе хмари нажену!

— Зате ж весною,—
                Сонце каже,— 
Поглянь на перші квіточки:
На них мій промінь тільки ляже — 
Вони й розкриють пелюстки.

І на деревах змерзлих, голих 
Бруньки розпукуються теж...
Мені послушне все навколо,
Бо сили маю я без меж!

Як влітку все росте і спіє 
Це ж я життя всьому даю,
Це ж я усе навколо грію 
І все ласкаю і люблю.

Коли ж пташиний спів замовкне,
Я порядкую як на те —
Звелю тихенько: «Листя, жовкни!» — 
І листя стане золоте!
 
Скривився Вітер нетерпляче:
— Еге ж, це поки я притих!
А як подму, тоді побачиш,
Що залишу я з квітів тих!

Та ще й без жодного зусилля 
Я на дерева налечу 
І все те жовте листя з гілля 
І позриваю, й розмечу!

Та що казати?! Нумо нині 
Ходім провірим — хто із нас 
Скоріш страху завдасть людині 
І роздягти зуміє враз?!

Пішли. Аж глядь — по полю чітко 
Веде до ставу людський слід.
І справді, здалека вже видко — 
Людина вибігла на лід!

На голові — пухнаста шапка,
На плечах — теплий кожушок, 
Кашне червоне в білу крапку 
Та ще й ремінний поясок.

І ковзани в людини гострі... 
Її впізнати можна враз!
Звичайно ж, ця людина — Костик. 
Отой, що ходить в другий клас.

Ось він на старті, як годиться, 
Пригнувшись на хвилину, став 
Та й полетів, помчав як птиця 
Через увесь широкий став!

А Вітер каже:— Ну й людина!
Та хто ж її не дожене?!
Зірву я миттю й кожушину,
І шапку, й в крапочку кашне!

Присвиснув Вітер і помчався,
На хлопця налетів як стій!
І тут, на диво всім, почався 
Між хлопчаком і Вітром бій.

Завивши так, іцо стало жаско,
За шапку Вітер враз смикнув!
А Кость лише міцніш зав’язки 
Під підборіддям затягнув.

Тоді, іще грізніш завивши,
Рвонув Вітрило кожушок,
А Костик, ходу не спинивши, 
Затяг тугіше поясок.

Вітрило за кашне узявся,—
Бо ще двобою не кінець!—
А Кость лиш дужче замотався 
Й заткнув кінці за ремінець.

Та як почне робить фігури, 
Виписувати кренделі!..
І Вітер зупинивсь похмуро 
Та й ліг безсило на землі.

— Тепер вже я візьмусь за діло! — 
Тут голос Сонце подало 
І заблищало, заясніло,
Розливши світло і тепло.

Воно торкнулось обережно 
До хлопча нової щоки 
Та й каже: — Скинь важку одежу, 
Щоб далі бігать залюбки!
 
I Костик скинув кожушинку, 
Жбурнув кашне і шапку в сніг 
І, заспівавши пісню дзвінко, 
Навколо ковзанки побіг.

Сплеснулась рибка в ополонці, 
Лід заіскрився, наче скло...
І Вітер подививсь на Сонце 
Та й каже: — Ти перемогло!

 

* * *

 

ЛИСИЦЯ Й ЖУРАВЕЛЬ

Була Лисиця скупердяйка,
Що гіршу й в світі не знайти.
Зате ж була вона хазяйка —
Могла й зварити, і спекти.

Та щоб у гості запросити 
Хоч би когось — того нема:
—    Аби самій ходити ситій! —
І завжди все поїсть сама.

Одного разу біля річки
Зустрівся з нею Журавель
Та й каже: — Як живеш, Лисичко?
Ось я прибув з чужих земель.

Там все незвичне, все не наше,
І все якесь то несмачне...
А в тебе, кажуть, добра каша,—
То, може, й пригостиш мене?

—    Приходь, приходь!— Лисичка каже, 
Та ще й всміхається йому,
А мислить: «Ось побачиш, враже,
Як добре я тебе прийму!»
 
Смачної каші наварила,
Борщу з сальцем та з часником, 
Тоді гарненько стіл накрила 
Святковим чистим рушником.

Лисиця хитра, знають люди,— 
Недовго думавши, взяла 
Та на пласкі великі блюда 
І борщ, і кашу розлила.

От гість заходить до оселі.
Вона кладе виделку й ніж 
Та й підсува йому тарелю.
— Ну, любий гостю,— каже,— їж!

До столу Журавель сідає,
В тарелю дзьобом — стук та брязь... 
Нічого в дзьоб не попадає, 
Покуштувати навіть — зась!

Аж тут сама Лисичка наша 
Метким та ловким язичком 
Злизала вмить з тарелі кашу 
І вихлебтала борщ цілком.

Журав підвівся дуже чемно.
— Спасибі,— каже,— за обід!
Тепер приходь і ти до мене,
Я пригощу тебе як слід!

Три дні Журав до річки бігав, 
Багато риби наловив,
Дістав десь куховарську книгу 
І цілий день читав та вчив.

Та й заходивсь варити юшку:
В казан великий рибку склав,
Налив води, поклав петрушку,
І кропу, й різних інших трав.

Додав туди іце й лист лавровий, 
Привезений з чужих земель.
І юшку добру, пречудову 
Зварив на славу Журавель.

Зварив та й влив у глек високий 
Із довгим горлечком вузьким...
Усе готове. Чути кроки —
Лисиця йде до нього в дім.

— Заходь, заходь, ласкаво просим 
Журав назустріч дріботить.
Вона зайшла, крутнула носом:
Як смачно рибкою пахтить!

Вона до глека — надаремно!.. 
Лисичка й так і сяк стає,
Шибає в ніздрі дух приємний,
А язичок не дістає!

Рудим хвостом крутнула гостя 
Та й подалася з хати пріч!
А вдома, плачучи від злості,
В куток забилася на піч.

Покликав Журавель журавок,
І сірих чапель, і лелек,—
Усіх, хто мас змогу й навик
Устромлювати дзьоба в глек.
 
Всі досхочу понаїдались,
Хвалили юшку залюбки,
І довго там не припинялись
Веселі співи і танки.

 

* * *


 
ЗАЙЧАТА І СВИНЯ

Стояла в лісі біла хатка
Поміж дубів та ялівців,
І там жили малі зайчатка —
Аж вісім жвавих стрибунців.

З братів найстарший був Стрибайчик,
Меткий та чималий на зріст.
А наймолодший, втішний зайчик,
Був Побігайко Куций Хвіст.

Такий веселий, дуже милий,
Всіх бавив сміхом голосним,
І всі брати його любили
І піклувалися за ним.

У хатці завжди гарно й чисто —
Зайчата скрізь наводять лад:
І стіл, і лави — все на місці,
Ще й вісім ліжечок у ряд.

* * *

Був день осінній, непогідний,
А в хаті, в тиші і теплі,
Борщу поїсти в час обідній
Зібрались зайчики малі.

Стук-стук у двері!..
            — Хто там? — Свинка!
Блукаю в лісі цілий день…
Промокла під дощем щетинка…
Пустіть погрітися лишень!

— Заходь, будь ласка! — 3 холоднечі
Впустили зайчики Свиню.
Вона зайшла, скоріш до печі,
Сідає ближче до вогню,

Ще й повела уважно писком
І чує — борщ у казані…
— А може, хоч маленьку миску
Борщу насиплете й мені?

— Будь ласка! Просим, люба госте! —
Залізла Свинка враз на піл,
Підсунулась до столу просто
Й поклала ратиці на стіл.

Схопила миску Свинка наша
Та як почне усе трощить:
І борщ, і галушки, і кашу,
їсть — аж за вухами лящить!

Зайчата дивляться тривожно,
Як вмить зникає їх обід.
А гостя каже: — Жити можна!
Я вже наїлася як слід.

Тепер би ще любенько й радо
Лягти поспати в цей куток…
Давайте ж ковдри й простирадла,
Та ще й побільше подушок!

— Беріть в усіх, та не в малого! –
Насміливсь мовить старший брат.
А Свинка як рикне на нього:
— Давай негайно кожен шмат!

І тут вона усі зайчачі
І ковдри, й подушки стягла,
Вляглась на припічку гарячім,
Стулила очі й захропла.

Стоять розгублені зайчата:
— До чого ж це воно веде?..
— Невже ж терпіти та мовчати?
І що нам їсти? Й спати де?!

А Свинка враз розкрила очі
Та як розсердиться й гукне:
— Що за розмови серед ночі?!
Геть з хати!.. Не будіть мене!

Зайчата від цього страшила
Скоріш у двері, за поріг!..
А дощ періщить що є сили,
І вітрюган збиває з ніг.

Мов потемнішав світ навколо!..
Заплакав навіть старший брат,
А Побігайко плаче вголос,
І сльози котяться, як град.

Тремтять замерзлі зайченята —
Невже ж загинуть привелось?!
Коли це з хащі йде рогатий
Господар лісу — дужий Лось.

— Що тут,— питає,— з вами сталось?
Розповідайте все як слід!
— Та, бач, до нас Свиня забралась,
Поїла зразу наш обід.

Постелі відняла всі чисто…
Прогнала нас під дощ, у двір!..
— Ех ви, нещасні, беззахисні! —
Всміхнувся їм могутній звір.

Та як зайшов до хати хвацько,
Та як загримав на Свиню!
Аж загуло в печі зненацька,
Ще й іскри приснули з вогню!

Свиня й прокинутись не встигла,
Як покотилась геть у двір!
Мерщій світ за очі забігла
І не верталася з тих пір.

А зайченята стали жити
У теплій хатці, як колись.
Та тільки знали, з ким дружити,
Й нахаб нечемних стереглись!

 

* * *

 

МАВПОЧКА И ГОРІХИ

Стрибала мавпочка Рірі 
По лісі на дозвіллі.
Аж глядь — на пальмі угорі 
Висять горіхи спілі.

Що довго думать? В туго ж мить, 
Залізши спритно вгору,
На пальмі мавпа вже сидить І
 рве горіхи скоро.
 
Зриває й кидає униз.
Летять в траву горіхи,
А їх багато! Цілий віз!
Ото вже буде втіхи!..

Спустилась мавпа з висоти, 
Докупи все зібрала,
Сплела два пальмові листи 
Й на них горіхи склала.

Припасувала до ладу 
Та й підняла на плечі.
А їй папуга Какаду 
Гукає не до речі:

— Гай-гай, ти стільки не бери! 
Хіба ж тобі під силу?!
— Та я,— відказує Рірі,—
ІЦе й не таке б носила!

Я заберу горіхи всі,
Додому всі приставлю!
Тобі, хоч скільки не проси, 
Нічого не зоставлю!

От бачиш, я спокійно йду!—
І мавпа крок за кроком 
Пішла собі... А Какаду 
Слідкує заздрим оком.

Коли це враз один горіх 
Схитнувся, ворухнувся 
Та й покотився з пліч до ніг 
І десь в траві крутнувся.

—    Рятуйте!— скрикнула Рірі 
Й схопить його хотіла.
Але за ним ще два чи три 
Додолу полетіли!..

Рірі не знає, що робить.
—    Лови! Держи! Ой, лихо! — 
Аж тут усі в єдину мить 
Розсипались горіхи!

Та й покотились, як на сміх, 
Туди, де річка бігла,
І попливли!.. І мавпа їх 
Здогнати вже не встигла.

Іде, бреде назад Рірі,
З невдачі сльози ллються, 
Та ще й папуги угорі 
Белькочуть і сміються.

 

* * *

 

ЧОТИРИ ПОРИ РОКУ

Весела, гарна й кучерява 
Маленька дівчинка Весна 
Біжить, сміється, сіє трави,
І пісня ллється голосна.

По всіх усюдах пісня лине,
Усе пробуджує від сну,
І всі комашки, всі рослини 
Вітають дівчинку Весну.

Дерева просять: 
          — Весно красна, 
Розкрий на гілочках бруньки!— 
А луки кажуть:
           — Кинь-но рясно 
По нашій зелені квітки!

І луки буйно зацвітають,
І свіжим листям гай шумить,
А дівчинка росте, зростає 
Не щогодини, а щомить.

Це не дитя вже — подивіться 
На гарну дівчину струнку!
Вона збирає полуниці 
І стиглі вишні у садку.

І, світлом сонячним залита, 
Слідкує, щоб усе росло...
Її тепер вже кличуть — Літо, 
Хороше Літечко прийшло!

І сонце тепле, й небо синє,
І всюди праця йде на лад.
Вже запашні копиці сіна 
На луках вистроїлись в ряд.

А ось веселі, загорілі 
Вітають Літо малюки,
І плещуться, й здіймають хвилі 
Під тихим берегом ріки.

Дні йдуть — і золота пшениця 
Додолу хилить колоски.
Не дівчина вже — молодиця 
Виходить в поле залюбки.

Турбот і справ у неї досить,
В роботі їй не заважай:
Це працьовита й щедра Осінь 
Збирає добрий урожай.

І яблука зриває гарні.
І груші, й сливи запашні.
І буряки до цукроварні 
Везуть з плантацій день при дні.

Вже над землею ходить холод,
І путь відкрито всім вітрам.
—    Беріть книжки, ідіть до школи! 
Говорить Осінь школярам.

Ще й помахне пташкам привітно:
—    До вирію летіти час! —
І жовте листя непомітно 
З дерев зриває раз у раз.

Злітає листя. Жовтий килим 
Лягає з шурхотом до ніг.
А вже на нього пухом білим 
Сідає перший чистий сніг.

Вже зникла дівчина колишня,
І молодиці вже нема...
І тільки бродить в білій тиші 
Бабуся лагідна — Зима.

— Ану,— бабуся дітям каже,— 
Беріть санчата й ковзанці!— 
Сама ж не сяде, не приляже,
Бо стільки справ в її руці:

Вона вкриває льодом води 
Усіх ставків, озер та рік,
Під сніг ховає в полі сходи, 
Щоб лютий холод їх не пік;

Велить, щоб віхоли гуділи, 
Хилили все живе до сну...
І все спочине... І зраділо 
Зустріне дівчинку — Весну!

                               Наталя Забіла. Прабабині казки. Збірка віршів для дітей, 1978 р.
 

За матеріалами: Забіла Н. Л. Вибрані твори в чотирьох томах. Том перший. Веселим малюкам. Вірші, казки, лічилки, загадки. Для дошкільного і молодшого шкільного віку. Передмова В. В. Бичка. Художнє оформлення О. Г. Якутовича. Рецензент К. П. Волинський. Київ, видавництво "Веселка", 1983 р., стор. 176 - 200.

 

 

Дивіться також інші твори Наталі Забіли на нашому сайті:

Вірші Наталі Забіли для дітей

Вірші Наталі Забіли для дітейПритаманне їй уміння просто і невимушено розмовляти з дітьми, не сюсюкаючи, не присідаючи навпопічки, знання психології малят, уміння писати зрозуміло й цікаво, лірично й серйозно, подаючи одночасно потрібну інформацію та виховуючи найкращі людські якості, залишають її твори актуальними й досьогодні.

 

 

 

 

Наталя Забіла, казки для дітей. Малюнок Володимира Решетова та Галини Сокиринської
Наталя Забіла, як одна з найвідоміших дитячих письменниць, не могла поминути казку. Адже казку найбільше люблять і зовсім маленькі, і старшенькі, і навіть ті, що вже читають повісті та романи. Всі казки, які написала Наталя Забіла, нелегко навіть перелічити. Вони вводять читача в світ веселих пригод. У казках письменниці часом діють давно відомі персонажі (лисиця і журавель, зайчик, білочка, їжачок і т. д.), і сюжети їхні перекликаються з народними сюжетами. Проте, звучать ці твори зовсім по-новому. Для них характерні «щасливі» закінчення. І не тому, що Наталя Львівна ладна поминати гострі, суворі і навіть жорстокі моменти в житті. Ні, вона їх не поминає, але художньою логікою доводить, що злу, жорстокості, усякій біді повинен прийти кінець. Життєствєрдність, допомога дужчого слабшому, любов до справедливості, до світла і тепла — ось мистецький світогляд Наталі Забіли, який лежить в основі не тільки її казок, а й усієї творчості. (Валентин Бичко)

Останні коментарі до сторінки
«Наталя Забіла. "Прабабині казки" (збірка віршованих казок для дітей)»:
Вікторія , 2019-01-13 10:02:33, #
Олеся , 2019-02-06 23:10:32, #
Лана , 2024-01-30 10:04:02, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 3     + Додати коментар
Топ-теми