Про Тхора-тхорища. Віршована казка (Михайло Жук)

Михайло Жук

ПРО ТХОРА-ТХОРИЩА

Казка

Було колись давним-давно на світі,
Як дід і баба на селі жили.
Ходив той дід в старій, подертій свиті,

А в баби лати навкруги цвіли.
Хазяйства в них - одна Рябенька Курка,
Та співунець, та рвані постоли.

І на дворі, як у святого турка,
Нема нічого, навіть черепка.
Хіба лежить який покидьок - цурка.

Та не журились (вдача вже така),
Що на подвір'ї тільки вітер свище...
І йшли їх дні, як в берегах ріка.

Довідався про їх життя Тхорище...
Подумав так: піду вночі до них
По Курку ту, що спить десь на горищі.

А Тхір той жив у нетрях лісових,
Та злющий був, хоч звірик невеличкий,
І споживав лише курей самих.

Раз вибрав нічку йти не по сунички:
Ще й одягнувся в теплий байбарак,
На ноги дряпки взяв - не рукавички...

Під хату тихо підкопався так,
Що дід і баба зовсім не почули,
І Курку вкрав чистенько, без ознак...

Старі світанком встали, позіхнули,
Оглянули подвір'ячко і саж,
Покликали хазяйство та й зітхнули...

Біжить їх Півник, рюмає аж-аж,
І лапкою все сльози витирає.
- Чого це плачеш, Півнику ти наш?

- Та як мені не плакати, - мовляє,
- Як Тхір у нас сьогодні Курку вкрав.
Тепер вона вже, бідна, десь конає.

- Не попущу! - сердито дід сказав,
- Щоб Курочка загинула без бою...
Тут дід у торбу цибулину взяв...

А Півник каже: - Й я піду з тобою!
- Ходім! Не плач, чекай на нас, стара...
Ми вернемось, бо ліс не за горою.

Ідуть вони... Уже і в ліс пора...
Назустріч їм Ломачка-Погонячка.
Питає дід: - А що ти за мара?

- Та я із тих, що знає нас собачка.
А ви куди мандруєте удвох?
- До Тхорика, що в лісі спить, мов крячка.

Він Курочку украв у нас обох.
- Візьміть мене, я вам в пригоді стану,
Тхору-Тхорищу нажену сполох.

- Ходім! - Пішли. У лісі непогано:
Кущі, дерева, квіти і трава,
І холодок біжить під свиту драну...

- Куди? - кричить хтось. - Діду, голова!
З Ломачкою та з Співунцем чвалаєш?
- Ти хто? - озвався дід на ті слова.

- Я молодець, як Жолудця ти знаєш!..
- Та тю на вас! - сердито каже дід.
- А ти за що ж мене, дідусю, лаєш?

Ти розкажи, куди ти йдеш, як слід.
- Та вас багато, - каже дід, - цікавих...
- Коли багато, то хіба ж це встид?

- Рятую Курочку з тенет лукавих.
Її вночі украв злодюга Тхір.
- Візьми й мене, підсобич я не з млявих, -

Прохає Жолудець. - Мені повір!
І взяв старий, і рушили в дорогу...
Їх четверо - лякайся, хижий звір!

Пройшли гуртом ще трохи, слава богу.
Аж лізе Петрик та до них пищить:
- Куди, хрещені, чи не на облогу

Так спішите, що аж пісок хрущить?
- А ти куди, моторний неборака? -
Спитав старий. - Та йду Лящів глушить.

- Чи ба! - сказав дідусь, - яка ознака
Нас привела до лісу в гущину:
Ми Курочку рятуємо... - Од Рака?

- Та ні, стривай! Тхорища знаєш? - Ну?
- От він і вкрав, а Співунець і плаче...
- Візьміть мене - Тхора я прожену.

- То що ж, вертай, та й підемо, козаче!
Нас буде п'ятеро в компанії своїй.
Зруйнуємо його гніздо ледаче!

І всі пішли. Навколо ліс густий:
Листки шепочуть і шурхоче глиця...
Аж чують знову хтось кричить: - Постій!

Поглянули - в пилу лежить Сириця,
Тонкий ремінь, неначе з батіжка.
Пізнав Ломачку та й кричить: - Сестриця!

Візьми й мене. - Це праця не важка, -
Промовив дід: - Нам шостий не завадить...
Почовгав Ремінець мерщій кружка,

Як та гадючка, що дорогу гладить.
А дід бурчить: - Ще сьомого давай -
Тоді вся сміливість Тхорищу зрадить.

На сьомого ти довго не чекай -
Он лізе Рак та голосно гукає:
- Візьміть мене, я хочу, от і край!

- Та йди скоріше, - дід його прохає,
Поліз за ними, ляпає плащем.
А дід радіє, мало не співає.

Не довго йшли, спинились під кущем.
Поглянули - стоїть горбок-копичка
(Якби не в лісі - змило б і дощем).

А то була та хатка невеличка,
Де жив Тхорище, що біди накоїв.
До неї вхід, як та мала поличка.

От всі постали - цілих сім героїв.
Ломачка перша в двері стугонить,
І всі кричать, хоч лячно і було їм, -

Аж відгомін по лісі гомонить:
"Гей ти, Тхір-Тхорище,
Злий міхурище,
Хату одчиняй
Та нам Курочку оддавай!"
Лиш тихо скрізь, ніхто і не озвався.
А дід тупоче, грізно бубонить:

- Еге, тепер, як бачу, ти злякався!
А всі до діда: - Цить, а то ще з'їсть!
І всі тремтять, бо кожний з них злякався.

- Не можу я: мене хапає злість, -
Мовляє дід. - Ану, щоб всі почули,
Ще раз, хлоп'ята, дайте йому вість!

І хлопці враз на ліс увесь гукнули:
"Гей ти, Тхір-Тхорище,
Злий міхурище,
Хату одчиняй
Та нам Ку-у-урочку оддавай!"
Лиш тихо знов, замовк таємний ліс.
- Що за напасть? - усі гуртом шепнули.

А дід кричить: - За руки всі берись,
Ломачко, стукай до Тхора щосили!
Ну, хлопці, разом, всі гукай, держись!

І знову хлопці всі заголосили:
"Гей ти, Тхір-Тхорище,
Злий міхурище,
Виходь до нас,
До всіх молодців,
Бо прийшли такі люди,
Що біда тобі буде!"
І знову тихо. Що його чинить?
- Піди лиш в хату! - діда попросили.

- То що ж - піду! Він, може, міцно спить,
То збудить нам Ломачка те ледащо.
Ану, за мною всі гуртом ідіть.

Ввійшли у хату, а Тхора нема ще,
Бо він із ловів з лісу не вернув...
- То що ж, - сказав дідусь, - для нього краще...

А то б між нас він голови позбув...
Поглянули - у хаті, як у скриньці.
А де ж він лиш Рябушечку запхнув?

Потому йойкнули, бо на долинці
Кругом валялось пір'ячко рябе.
Вже Півник плаче: - Горе бідній жінці,

Бо Тхір-Тхорище схрумав вже тебе.
Аж зверху чують: - Півнику наш любий,
Уже нікого Тхір не поскубе!..

Всі вгру - гульк! - порозчинявши губи...
Аж Курочка на жердочці сидить...
Та й каже: - Хвостика лише обскубли,

А то все добре - навіть не болить.
Лиш чують наші хтось у сіни входить...
Вони присіли та й шепочуть: - Цить!..

То з лісу Тхір прийшов собі - та й годі.
- Пропали ми - нема куди й тікать!
Поїсть же нас цей ненажера-злодій!

Ховаймося! Та де ж себе сховать?
Шугнули всі - Ломачка між лопати,
Рак у коновку - бризки аж летять,

Дід на черінь, до Курки зліз Чубатий,
А Жолудець за заслонкою сів,
Ліг на порозі Петричок рогатий,

А Ремінець і духа причаїв:
Згорнувся ниць, попід порог скотився,
Немов ні чуть, ні бачить не хотів...

Убіг Тхорище в хату, покрутився...
Та й каже: - Щось воно смачне пахтить!
Таж то печеня! - В піч він подивився...

А Жолудець як лусне, загурчить,
То Тхір тікать, та по стіні до жердки...
А Півник - цюк! - його в лобок ту ж мить.

Зайойкав Тхір (діждав на себе смертки)!..
Він - до коновки, де вода була,
А там і Рак - вхопив у клешні-тертки

Та так щипнув, аж хата загула.
Надумав Тхір тікати за пороги
І до дверей наскочив, як стріла,

Та підковзнув на Петрикові ноги.
А Ремінець зв'язав його мерщій,
І він лежав, як пень серед дороги.

Ломачка - стриб! - гукає: - Ще живий?!
Та й почала по спині молотити...
А дід і каже: - Годі вже, не бий!

А то й додому нічого носити.
Забрав дід Курку, шкуру Тхорину,
До всіх промовив: - Час додому, діти,

Бо бабу там покинули одну.
Прийшли усі на дідову господу.
Радіє баба вельми так, що ну...

Спекла млинців і коржик на пригоду.
Поїли всі тоді смачних потрав,
Яких ніхто не куштував ізроду!

Їм Співунець і пісню проспівав.
Тепер живуть ще краще, як жилося...
А в Курочки вже й хвостик відростав.

Вона покращала, як нам здалося,
Гребеться в смітнику щодня...
А дід і баба (чути довелося)

Казки їй кажуть... Може, це брехня?


Джерело: Жук.М. Про Тхора-тхорища: Казка //Веселка:Антологія української літератури
для дітей. Том 2. Київ, "Веселка", 1984, стор. 61 - 66.