Книжка "Козак Голота" належить до золотої скарбниці видавництва «Веселка». Створили її письменниця Марія Пригара і художник Георгій Якутович. Вперше вона була надрукована 1966 року і стала улюбленою для багатьох поколінь юних читачів.
Дії відбуваються у XVII - XVIII століття, коли українське козацтво вело запеклу боротьбу з поневолювачами рідної землі. Книга знайомить із відчайдушно хоробрими лицарями-козаками, подвиги яких оспівані в старовинних народних думах.
Історична тема є провідною і в творчій спадщині видатного українського графіка Георгія Якутовича, який проілюстрував книгу "Козак Голота". Перевидання книги "Козак Голота" здійснено сумісно із видавництвом "Навчальна книга - Богдан" у 2010 році.
"Ой же й широкі дунайські степи: ні кінця їм не видко, ні краю... Ширяють над степом орли-сизокрильці, виглядають згори необачне птаство. Як звечоріє, хмарами летять на степові озера дикі гуси та срібнопері лебеді, не бояться нікого: хто там буде в степу їх полохати! Хіба часом вискочить на горбок тонконогий сайгак чи здоровезний тур вихилить із трави лобату голову, наставить роги, пошукає — з ким би його позмагатися силою? Стелиться степом битий шлях: ним татари-буджаки ходять з Дунаю до Дніпра, а звідти на Дніпро-Славуту. Палять дорогою села, хутори-зимівники, хапають, кого перестрінуть..." (Марія Пригара)
"То не бій гримить, не пищалі б ють рано в кам янистім городі Азові. То лютує турецький намісник Сулейман-паша, верещить не своїм голосом, сипле ляпаси слугам і дозорцям, що стоять перед ним на колінах. Проспали, проґавили ледачі дозорці! Три невільники, три брати з України втекли цієї ночі. Вкрали із стайні двох найбистріших коней, вивели крізь потайну хвіртку в мурі - и шукай вітра в полі! Ще й шиті золотом жупани самого паші й дорогі ятагани з дамаської сталі прихопили на згадку. Десяток найкращих кіннотників вирядив паша навздогін за втікачами, звелів привезти хоч живих, хоч мертвих. Та надвечір повернулися кіннотники ні з чим. Нікого вони не наздогнали й не бачили, навіть слідів не знайшли. Степ широкий, кінця-краю немає, хто ж його зна, куди подалися бранці..." (Марія Пригара)
"Гуде-гомонить суботнього дня славне місто Черкаси, роїться народом, як бджолами вулик. Наче й ярмарок тільки взавтра, а людей на торговищі - не протовпитись! Хто хліб косив у полі, хто порався в садку чи біля коней - усе покинув, прибіг не оглядаючись. І є чого! Стоїть на торговищі довбиш, скільки сили в руках, калата в бубон, а біля нього, під хрещатою корогвою, красується на коні чорновусий козацький сотник і гука, взявшись у боки: "Гей, винники, броварники, лазники, гречкосії! Годі вам по винницях горілку курити, по броварнях пиво варити, собою мух годувати, молодецькими плечима сажу витирати! Хто хоче козацької слави зажити, кому турок сала за шкуру залив, ходім з нами воювати! Смерті не бійся, від неї не вбережешся..." (Марія Пригара)
"Ішов шляхом у Черкаси козак-нетяга. Шабля при боці, шапка набакир, а коня чортма - в бою позбувся... І пищалі нема, й порохівниці - отак докозакувався. На плечах жупан не жупан, а якась свитка-семиряга: і надіти негожа, й на хлів незгожа. Та козак не тужить, б'є лихом об землю. Іде й пісню співає... Що правда, те правда! Гаразд, що голова на плечах лишилася - бо скрізь у бою шукав козак, де ворогів рясніше, туди й мчав і рубав з плеча. Та хіба ж сам воював козарлюга? З товариством, з братчиками-січовиками, отакими ж нетягами, як він! Що йому, те й їм! З одного казана кашу їли, вкупі на землі спали, а небом укривалися, один одного боронили в бою. Ох і погуляли ж козаченьки! Хоч є що згадати... Шарпали й неситих татарських мурзаків, і турків, а найбільше давали чосу польським панам-магнатам, що підбили під себе половину України, аж до Дніпра, ще й до другої половини простягали загребущі лапи..." (Марія Пригара)
"Горить сонце над Стамбулом, виграє на золоті стародавніх храмів-мечетей, пірнає в зелень садів. Біля мармурових палаців проганяють спеку дзвінкі водограї; білі, рожеві, чорно-червоні троянди порозливалися в квітниках озерами. Де ще знайдені таку красу, такі розкоші, як у турецькій столиці?! Бідноті, злидням з брудних околиць до цієї краси й ходу немає: хай-но стукне котрий у золочену хвіртку, попросить хоч кухоль води з водограю - зразу де не візьметься сторожа, прожене втришия, ще й по спині надає на дорогу. Край самого моря височить серед саду сніжно-білий палац старого Ахмед-паші. Недурно пишається старий своїм садом: є в ньому все, що може рости під сонцем. Навіть нетутешні плоди помаранчі, схожі на жовтогарячі сонця, викохав горбатий садівник-італієць, за якого заплатив паша на ринку грубі гроші, дізнавшись про його вмілість..." (Марія Пригара)
"Триста вершників мчало на Січ аж з-за Дніпрового гирла, з турецької фортеці Очакова, і вів їх здоровило-сотник Арсланбей. Днів з десяток тому одурили запорожці всю турецьку сторожу на Дніпровім гирлі - примкнулися вночі байдаками коло узбережних фортець, хоч і протягли турки довжелезного залізного ланцюга впоперек Дніпра, а біля нього поставили наїжені гарматами галери. Та хитрі січовики пустили поперед байдаків зрубані дерева, поначіплявши на їхнє гілля брязкотливого залізяччя, й поки турки з переполоху гатили по тих деревах з усіх гармат, козаки пропливли попід ланцюгом і шугнули в Чорне море. Отож і вибралися турецькі кіннотники в похід, щоб наскочити на Січ уночі, зненацька, та помститися за таку зухвалість..." (Марія Пригара)
"Тривожно шумить Чорне море край турецьких берегів. І вітру нема, а сунуть і сунуть на обрій білі баранці, наче десь хазяйновитий пастух гукає, кличе до себе їхні неслухняні отари. Колишуться на хвилях утлі човни: де не глянь, шукають у морі щастя півголі турецькі рибалки. Та море неохоче ділиться своїм добром. Риба ходить косяками: маєш доброго човна - запливай далі, виглядай косяк, закидай сіті, став перемета з гаками,- може, й наб'єш човна рибою-баламутом та лобанем-кефаллю, витягнеш, як пощастить, гладкого осетра-виризуба чи лупооку білугу. Але як човен не твій, а хазяйський, та ще й дірок у ньому стільки, як латок у тебе на шароварах,- тоді не дуже попливеш на глибочінь, будеш снувати коло берега. І пливе над морем сумна рибальська пісня: не вгадаєш, чи море стогне, чи квилять чайки, загубивши пташенят у хвилях..." (Марія Пригара)
"Летить з-над Чорного моря солоний вітер, гуля татарськими степами, козацькими шляхами, хилить високу траву, що не встигла пожовкнути від сонця. Лисніє шовком трава, біжить хвилями: не зразу й продерешся в її плутаній гущавині,- по груди людині сягає. Важко примітити в цій гущавині стежку, знайти втоптаний кінськими копитами шлях,- тільки той, хто змалечку звик мандрувати в степу, може його вгадати. А що ж то за подорожній іде в полудневу спеку, намацує стежку в траві довгим києм? За поясом пістоль, за плечима - бандура. Звисають на груди білі як молоко вуса, замість лівого ока - червона западина: старий кобзар-запорожець прямує кудись у дорогу. Не сам він: слідом шкутильгає гнідий кінь, хита головою - теж старий, аж сивий. Втома зморила обох: ні-ні та й стане кінь, зітхне важко, як людина, або кобзар зупиниться, зіпреться руками на кий - передихнути..." (Марія Пригара)