Поезії Сергія Губерначука "Зимові картинки"

               Сергій Губерначук 

                 Коричнева зима

Різдво в теплі. Перетрудився грудень, 
так ніби був найкращим двірником, –
відлигу висушив, пустивши сонце в груди,
злизав льоди відмерзлим язиком.
Мо’ завтра в лісі вискочать опеньки,
й розкажуть їжаки останні сни,
як грудень розлюбив зиму стареньку
й атлантикою дихав до весни?

Він вивів на коричневу дорогу
у рік новий здивованих людей,
які вперед ішли далеко й довго,
але морозу не знайшли ніде́.
І навіть січень, заступивши стиха,
нікого не побив і не посік.
Мабуть, ми стільки натерпілись лиха, 
що вже настав найлегший теплий рік?

                Воскресши у музі

Ваші сни обвисають верхівки ялинових крил.
Сни-сніги во зимі.
Мов ракети, злітають у вирій різдвяні дерева.

Десь у висях божественних поміж астральних світил
місяць-мім, сонце-мім
ходять в одягах духів по пащі космічного лева.

На арені сатурна Я зводжу новий Віфлеєм,
сію звізди дзвінкі.
Хай Галактика чує, як Я у Різдві веселюся.

За морозами сірими вдарена ніч ледве є.
Діти ветхих віків
засівають зерно́м вас, безшумно воскресши у музі.

                   Альпініст

Оскільки зима – це пора грітися,
вживати запаси раніше здобутого –
дозвольте мені біля вас розговітися
і вдати з себе всім тілом прикутого?

Відмінно готуєте, тепло вдягаєте,
кладете в найкращі свої подушки.
Але все одно – ви мене не знаєте –
а може, я той,
 хто збирає вершки?

Я – альпініст, я долаю вершини
й падаю часто до ніг жінок.
Бувають то гори зо́ три аршини,
то зо́ три гори – один тільки крок.

Я чесно зізнався – тому й лишуся.
Хай скресне мороз, і розправиться море,
хай світ закишить у квітневому дусі –
ми рушимо з вами в Альпійські гори.

Але якщо ви боятися схочете,
то зможете знизу дивитися – ввись.
Якщо замерзатиму – ви розлоскочете
самим лише поглядом – тільки дивись!

Бо ваше тепло дорівнює щастю!
Це ж фокус – упасти з гори й не розбитися!
Це знак завести́ альпіністську династію, –
оскільки зима і пора грітися…

Холодна пісня

Сніг і живі орхідеї –
мій архаїчний сон.

Серед твоєї пустелі
сніг і чудні́ орхідеї
мруть в унісон,
мруть в унісон…

​             * * *

Коли сніг мерехтів
    з золотих обідків ліхтарів,
коли місяць, мов пані,
    в тумані приховував на́спані зморшки,
й хтось тремтів од морозу
    чи, може, в жароті горів, –
я присів біля когось на лаву
    погрітися трошки.

Цей озноб – не зима,
    а, напевне, самотність сама.
Ніздрі, ніби димар,
    випускають цей пар безсловесно глибокий.
Я не мовлю до тебе,
    бо очі – блакитний лиман,
по якому бурхливе благання
    давно розпливлось на всі боки. 

Я з твоєї кишені
    дістану малесеньку книжечку сліз,
прогорта́ю, назад покладу,
    не вкраду, а лише зачитаю
ті місця, де закладинки,
    де перевернуто зміст, 
ніби ми вже знайомі 
    та так, що я гори звертаю…

Ніч спиталася в мене –
    о ко́трій годині піду?
Вітер холоду хутко нагнав
    з берегів молодих льодовитих.
І в дрижанні твоєму я чув:
    не пройти повз останню біду,
бо за нею – успіння
    чи райдуги вуст оповитих.

Я цілую тебе відсьогодні
    у стужу таку,
що льоди не вціліють,
    а люди не вийдуть, не вгледять.

Тільки Бог пропливе
    поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,
а за Ним – у воскреслім танку
    наші зорі кохання окреслять…

… блискавично самотність закреслять –
    і скресне імла,
і збиратиме подив
    засніжені зорі зі сходу.
Ледве місто прокинеться тут,
    ледь одкриються вулиці зла,
непомітна весна
    нашу лаву оберне на човен –
        і пустить на воду.

                            * * *

Щокою червінною рань притулилась до шибки,
зіницею сонця ледь-ледь прозирає з пітьми,
в здивованім оці підстрибують радісні рибки
і точать білок молодої моєї зими.

Я плачу в халупі, я талу сльозу пропускаю,
сльозу-ностальґію, по зморщених руслах щоки,
мов сік, що з бурульок по крапці на шибці стікає,
мов вік, мов життя, од якого відпали роки.

Щипає мороз, це ознака мого оніміння,
рівниною серце в нудній анемії лягло.
Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

Тепер це халупа, з якої вікно у минуле.
Я виправлю двері, хай снігу сюди намете,
хай справжня зима співторкнеться з душею акули…
… це я припадаю щокою на око святе.

                        * * *

На тих бульварах, де зима й сніги
давно розсілись по глибоких лавах,
де в темних ліхтарях нічні боги́
використовують вогні у власних справах, 
де зустріч неможлива ані з ким,
окрім єдиної супутниці – розлуки,
на тих бульварах я шукаю дім, 
якого номер – ваші теплі руки.
Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
на ковзанах думок своїх гуляю.
Що я вчиню? який наступний хід?
невже впаду – і більш не покохаю?..