Михайло Слабошпицький
СЛАВКО Й ЖАКО
(збірка оповідань та казок)
Завантажити текст книги Михайла Слабошпицького "Славко й Жако" (txt.zip)
ЦІНЬ-ЦВІРІНЬ
Казка
Вже йшла весна.
Горобці першими побачили, як ожила і заговорила з холодним берегом річка.
— Прокидайся! — казала річка берегові.— Годі вже тобі спати. Цілу ж зиму проспав!
— Зимі кінець! Зимі кінець! — радо вигукували над річкою горобці.— Нам не буде холодно! Нам не буде голодно!
Річка виглянула з ополонки, але видно було погано. Лунко тріснув лід. Аж горобці налякалися. Пороснули врозтіч і присмирніли, зачаїлися сірими грудочками на всніженому березі.
Лід сердився й щосили намагався тримати річку.
— Ох же ти мені й набрид,— розгнівалася вона на нього.— Пусти мене на волю!
У річки було багато дітей, і вона покликала їх собі на допомогу. Дітей її звали хвилями. Набігли жваві діти і стали хапати льодини та викидати їх на берег.
Тут і горобці ожили. Вони знову літали над річкою і казали їй:
— Дай нам напитися весняної водиці.
— Що? — не розуміла річка, бо не знала їхньої мови.
Нарешті й берег прокинувся, почув ту розмову.
— Вони хочуть весняної водиці, сестро,— сказав він річці. Брат річки був дуже вчений і знав усі мови на світі.
— Пийте досхочу.
Горобці дружно повсідалися на березі й стали пити весняну воду.
Аж тут іде з села рудий облізлий кіт. Господар прогнав його з дому за те, що він робив шкоду. То сметану зі стоянця злиже, то поб'ється з цуценям, то курчат розполохає, то дітей подряпає. Терпів-терпів господар, а як терпець його увірвався, він котові й сказав:
— Іди геть з дому. Може, десь розуму наберешся.
І пішов кіт куди очі дивляться. Був завжди дуже голодний. Забачив він горобців — оце, думає, поласую.
Нечутно, як тінь, підкрадався кіт до горобиної зграйки, що край берега розкошувала водицею. Вже й стрибнути приготувався. Він сказав собі: «З'їм отого жвавенького з висмикнутим хвостом. Десь ми наче з ним уже зустрічалися».
...Горобця того звали Цінь-Цвірінь. Він був найбільшим співуном з усіх горобців. Він ніколи не журився, хоч у нього було нелегке життя. Інший на його місці давно засумував би над своєю долею. А він у найколючіші морози дзвінко виспівував про те, що прийде красне літечко, скрізь буде повно зернин та всіляких крихт, і їх вистачить усій горобиній родині. Цінь-Цвірінь веселив усіх горобців, і їм теж ніколи було журитися над своєю долею. Вони літали довкола Ціня-Цвіріня і підспівували йому. Проте цієї важкої зими Цінь-Цвірінь усе ж засумував. Він довго був голодний, і в нього стала боліти голова. Цінь-Цвірінь не міг ніде знайти жодної крихти. І навіть пісня вже його не звеселяла. Вона була тиха й сумна, як зірка на далекому нічному небі.
Цінь-Цвірінь слухав, як потріскує на деревах мороз. Мороз був сердитий і запитав у горобця:
— А що, холодно?
— Холодно,— кволо відповів йому Цінь-Цвірінь і став замерзати.
— Отож-бо знай мою силу,— сказав злий Мороз і поскрипів далі.
Вже б ніколи не почули горобці веселого співу. І не сидів би зараз край берега Цінь-Цвірінь, якби не йшов тоді з кіно Славко. Йшов зі своїм татом і грів носа в теплому комірі пальта.
— Тату, оно щось сіріє,— сказав він.
— То грудка, сину.
Але Славко придивився уважніше:
— Ні, не грудка. То щось живе.
Вони нахилилися і підібрали напівживого птаха. Принесли його в хату і почали відігрівати. Довго не оживав Цінь-Цвірінь. Славко заплакав і запитав тата:
— А може, він умер?
Тато взяв фонендоскоп і послухав гороб'яче серце. Воно стиха билося в маленьких промерзлих грудях.
— Живий наш горобчик,— сказав тато, і в Славка відразу висохли сльози.
Коли Цінь-Цвірінь прочумався, вони напоїли його теплим молоком і нагодували тортом.
Обігрітий Цінь-Цвірінь повеселів. Уже знехотя дзьобав торт і підморгував Славкові. А Славко то сміявся, то читав йому казку про Котигорошка.
Горобець не знав, що то дуже цікава казка, бо не розумів людської мови, тому слухав тільки для годиться. Але не така в нього була вдача, щоб сидіти нищечком. Він почав літати по кімнаті, смикати дзьобиком Славка за чуба. Потім сів на книжку і почав скльовувати літери. Книжка була зовсім тоненька, і він швидко поскльовував усі літери. Вже ніхто не зміг би прочитати, що в книжці було написано. Тільки малюнки лишилися.
Славкові стало шкода казки, і він заплакав.
— Я ж пожартував! Я ж пожартував! — злякався Цінь-Цвірінь і швидко став повертати букви з дзьобика в книжку.
Але читати він не вмів і не знав, з яких літер складаються які слова. І тепер у книжці було написано так: «КоТТіуонспрт вксім гррцт дтиіуку ууутр... нміусен...»
Славко читав ті кумедні слова і кепкував з горобця:
— Ох і мудрагель же ти! Чудило ти безграмотне!
Спати вони лягли вдвох. І їм на двох снився один сон про літо, теплу річку, про шепіт очеретів. А ще в тому сні хитали пишними головами кульбаби, мили у воді ноги верби, співали людськими голосами риби, і прийшла до річки купатися срібна хмарина... Кілька днів прожив Цінь-Цвірінь у Славка й засумував.
— Чом це ти невеселий? — питав його Славко.
Але Цінь-Цвірінь не міг йому відповісти. Лиш сидів на підвіконні і зажурено дивився у вікно, де яскрів проти сонця сніг, пишалися білими шапками дерева та літали на волі веселі горобці.
У ті дні прибився до їхнього двору рудий облізлий кіт. Вони не знали, який цей кіт пошкодерник. Його вже виганяли не з однієї хати. Приб'ється до когось, його нагодують, пригріють, а він, нахаба, і починає вичворяти. То в льоху всі глечики поперекидає, то понад'їдає варення з усіх банок, то шкарпетки чи панчохи пошматує. Придивляться до кота люди, розгніваються — і проганяють.
Одного разу, коли Славка не було в хаті, а Цінь-Цвірінь дибився по телевізору п'яту серію «Ну, стривай!», кіт кинувся на горобчика і затис його в пазурах.
Цінь-Цвірінь жалібно зацвірінькав, а кіт уже гострив зуби, що зранку затупилися, бо він нещодавно гриз Славкового черевика.
Почувши знадвору голос Ціня-Цвіріня, в хату вбіг захеканий Славко. Він і врятував птаха. А потім цілий вечір напучував кота. Казав, що так робити негарно, але котові його слова були не до шмиги. Він ображено пирхнув, а потім заплющив очі, замуркотів і вдав, що спить.
Увечері Славко про все розповів татові, а тато йому сказав:
— Треба випустити горобчика на волю. Бачиш, як він сумує.
Хоч як не хотілося Славкові розлучатись, та він послухався тата, і вранці Цінь-Цвірінь уже літав над подвір'ям і гукав Славкові:
— Я ще прилечу! Я ще прилечу!
...І ось кіт удруге збирався з'їсти співучого Ціня-Цвіріня. Та знову пощастило горобчикові. Найменша хвилька побачила хижого кота і про все здогадалася. Вона схопила гостру крижину й кинула котові прямо в писок. А її старша сестра вистрибнула на берег і так зашипіла на кота, що він занявчав'од переляку й чкурнув геть, тягнучи по калюжах свого мокрого хвоста.
А Цінь-Цвірінь заспівав.
Його слухала річка, хвилі, берег і горобці, які давно пишалися Цінем-Цвірінем.
Та раптом він замовк і сказав:
— Ой, мені ж треба до Славка летіти! Я лечу до Славка! Я скоро з ним повернуся.
І Цінь-Цвірінь полетів сказати Славкові, що вже прийшла весна...
* * *
ЕКСКУРСІЯ В ЗООПАРК
Оповідання
Цінь-Цвірінь жив тепер на горищі старої комори.
Надходили дні, коли йому ставало особливо привільно. Незабаром на колгоспному току виростуть гори запахущого зерна, і він розкошуватиме досхочу, наїдаючись на цілий рік.
На світанні він прокидався у м'якому гнізді і вітав бадьорим посвистом усіх сіроперих родичів. А потім летів будити Славка. Шлях той був недалекий — тільки річку перелетіти.
Річка вмивала берег і примовляла до нього:
— Тобі б тільки спати та й спати, а сонечко, глянь, он уже давно встало. Прокидайся, сплюх!
Берег сонно зітхав і наїжачувався зарошеними травинками.
— А ось і наш Цінь-Цвірінь,— радо казала річка, забачивши вгорі сіру співучу цятку.— Напийся свіжої водиці.
Хоч Цінь-Цвірінь і досі не вивчив її мови, та все одно вгадував, до чого вона його припрошує. Сідав край берега і смакував свіжою водою. А коли напивався вволю — дякував річці дзвінкою піснею про літо, сонце і прозорий уранішній туманець.
Маленькі хвильки починали танцювати на воді, вискакували на берег і, мов цуценята, лащилися до розвеселеного співуна.
Скінчивши пісню, Цінь-Цвірінь спохоплювався:
— Ой, а мені ж Славка будити!
Біля подвір'я він зустрічав Славкового батька, що йшов на роботу.
— О, наш будимир уже тут,— казав той і привітно махав горобчикові рукою.
А Цінь-Цвірінь сідав на підвіконня Славкової кімнати і заводив ранкову пісню:
Вже ромашки встали,
Чорнобривці встали —
Й ти вставай...
На подушку до Славка стрибав сонячний зайчик і танцював у нього перед очима. Славко мружився і намагавсь упіймати його руками, але зайчик був спритний і невловний. Він легко вистрибував з рук.
— Недарма тато казав, що я такий спритний, як ведмідь до горобців,— сміючись мовить Славко Ціню-Цвіріню.
А він, хоч і не розуміє, про що Славко говорить, але при слові «горобців» гордо запишався, начеб його у кіно показують, а потім змовницьки підморгнув хлопцеві. Страх як любить Цінь-Цвірінь йому підморгувати!
Коли Славко снідав, Цінь-Цвірінь заглядав до нього в тарілку. Якщо в ній була манна каша, горобчик відкривав дзьоба й вимогливо дивився на Славка. Хлопець підносив йому ложку, і Цінь-Цвірінь з поважним виглядом скльовував кашу. Відколи він потоваришував зі Славком, вона стала його улюбленою стравою.
Сьогодні Славко знову частував горобчика манною кашею. А коли тарілка випорожніла, сказав:
— Нас везуть у зоопарк. Він далеко у місті. Не знаю, чи брати тебе з собою... Тобі, мабуть, там нецікаво буде.
Цінь-Цвірінь уважно на нього подивився. Хотів зрозуміти, про що Славко говорить. І хлопець на мигах став йому пояснювати. Горобчик радісно закивав головою.
...І ось сільський автобус уже спинився в місті біля зоопарку.
Слони, бегемоти, ведмеді, мавпи, олені, удави, вовки, орли, леви, пантери, тигри, зебри, папуги — стільки звірів можна побачити лиш у кіно.
Славко ходить разом з усіма алеями зоопарку і захоплюється. А на плечі в нього сидить присмирнілий Цінь-Цвірінь. Він дуже здивований, бо досі не знав, що на світі існує стільки різних звірів. І йому аж прикро стало, що Славко зовсім забув про нього.
Аж увечері, натомившись після ходіння по зоопарку, поверталися в село. Навперебій розповідали, що кому найбільше запам'яталося.
Я й не знав, що слони такі розумні!..
А ведмеді на малюнках трохи не такі...
А вовки зовсім і не схожі на хижаків — просто звичайні собаки...
— А папуги кричать так, наче вони застуджені...
Цінь-Цвірінь на плечі у Славка журно мовчав і незмигно дивився у вікно. Нарешті Славко згадав про нього і спитав:
— Чом це ти такий невеселий? Не сподобалося в зоопарку?
Горобчик зрадів, що Славко нарешті заговорив з ним, витяг шию і смикнув хлопця дзьобом за вухо. Славко допитливо зиркнув на нього:
— Ти, мабуть, чимось незадоволений?
Цінь-Цвірінь мовчав, але Славко все збагнув.
— Ти в мене теж красивий і дивний птах. І тебе також можна показувати всім-всім у зоопарку.
Горобчик хоч і не зрозумів, про що мовить Славко, але йому дуже сподобався тон, яким були сказані ці слова. Цінь-Цвірінь знав, що таким тоном говорять тільки щось дуже хороше.
Місто було давно позаду. Автобус мчав по вечірньому шосе. Повз нього з натужним гуркотом прокочувалися вантажівки, пролітали легкові автомашини, мотоцикли.
Водій у кабіні почав щось насвистувати, й до нього відразу ж озвався Цінь-Цвірінь. Він заспівав про те, як добре мати вірних друзів, як прекрасно їх розуміти.
Всі задоволено слухали його. І всі раділи, що у Славка є такий незвичайний товариш. З таким веселим ім'ям — Цінь-Цвірінь.
* * *
СЛАВКО Й ЖАКО
Оповідання
І вдень, і вночі гримкотять поїзди повз маленький степовий роз'їзд. Пасажири, мабуть, не встигають його й помітити, бо схожих на нього вздовж залізниці дуже багато. Всюди смугасті, як зебри, шлагбауми, старенька будочка і кам'яний будиночок, що визирає з густого вишняка червоним дахом.
Ось тут і живе один з найбільших мрійників на світі хлопчик Славко. Щодня проводжає він поглядом поїзди й з нетерпінням жде, коли нарешті виросте і поїде аж у самісіньку Африку. Звідти сюди щотижня приходять листи від батька.
На конвертах — то руді замислені верблюди, то мовчазні піраміди — побачити б усе те самому, покататися на верблюді, залізти на піраміду!
— Африка від тебе не втече,— заспокоює дідусь,— виростеш, то об'їздиш увесь світ. Он диви, тільки за це літо — як з води вигнався...
Еге ж, як з води, думає нищечком Славко, з якої там води!
Хіба ж так треба рости, щоб швидко вирости! Треба — як оно бузина за хатою. Торік уже аж до даху доп'ялась. Ото справді росте. А тут прямо ніякого терпцю немає ждати.
Як добре батькові, що він дорослий. їздить, куди захочеться. І щоразу з геологічних експедицій привозить дивовижні подарунки.
Коли від'їздив цього разу, Славкові стало прикрувато. Яка несправедливість: чому батькові треба їхати саме в його день народження?
Мати заспокоювала його:
— Станеш дорослим, тоді повністю зрозумієш, як важливо бути вірним своєму обов'язку.
— У дітей ще більше обов'язків, ніж у дорослих,— заперечив їй Славко.— І в школу ходи, і старших слухайся, і руки мий, і зуби чисть, і нічого не зроби без дозволу... Не життя, а самі обов'язки — навіть дихнути без них спокійно не можеш.
— Виростеш, обов'язків стане ще більше,— сказав батько.
— Більше, як у мене є, мабуть, не буває,— засумнівався Славко.
— Буває, сину, буває,— мовила мати.— Все наше життя з них складається.
— А в мене так не буде... Робитиму що хочу,— сказав і уявив, як їздитиме по всіх усюдах і все на світі бачитиме. І не треба тоді йому ні в школу ходити, ні уроки вчити, ні рано вставати — дуже багато нудних справ не робитиме.
Ото й буде справжнє життя. Не життя, а суцільне свято. Батько — вже як зібрався й присів на дорогу — спитав:
— Що ж тобі звідтіля привезти?
Думав-думав Славко й не надумав. І ще прикріше йому стало.
— Я не знаю, тату, що там є, а чого нема.
— А час би вже й знати. Вчишся ж у школі...
— Та в першому класі ще географії не вчимо.
— Давай домовимося так,— сказав батько,— доки я буду в Африці, ти читатимеш про неї книжки. А як повернуся, розкажеш мені все, що взнав про Африку. Я ж розповім тобі лише те, що ти не встиг узнати. Згода?
— Згода.
— А привезу тобі найцікавіше з усього, що там зустрінеться.
— Тільки з однією умовою: Славко добре вчитиметься,— додала мати.— Правда ж, сину?
— Добре,— відповів знехотя й важко зітхнув.
І раптом батько спохопився:
— Стривай, а я ж забув тобі вручити найголовніший подарунок.
Під вікном уже сигналила машина, що приїхала за татом, коли він вийшов зі своєї кімнати з трьома грубезними темно-синіми книжками в руках.
— Це тобі. їх мені в твоєму віці дідусь подарував. І для мене це були найцікавіші книжки на світі.
Славко глянув і аж сторопів од радості. До тих книжок йому навіть підходити заборонялося.
Одного разу батько тільки показував йому яскраві малюнки всяких тварин.
— Написав ці книжки німецький учений Альфред-Едмунд Брем ще більше ста років тому. їх читають у всьому світі. Я певен, «Життя тварин» тобі теж сподобається.
Батько поїхав, а Славко почав читати книжки Брема.
Він дізнався, що зеброві мангусти вміють наслідувати пташині голоси, а тому їм вдається перехитряти птахів, приманюючи їх до себе. Птахи нічого не підозрюють і летять туди, де, трохи покричавши по-їхньому, причаїлася мангуста. Отакі хитрющі ті створіння! Мабуть, ще хитріші за лисиць. Люди ловлять і легко приручають мангуст. Мангусти нікуди від них не втікають, їм навіть подобається жити в людей.
Він дізнався, що в Африці живе дикий кіт сервал, який полює на зайців і ягнят. Удень він спить, заховавшись в непролазні хащі, а темної ночі виходить на влови. Прокрадається в кошари чи пташарні — скрізь знаходить собі смачну поживу. Якщо людям пощастить упіймати сервала ще молодим, вони легко його приручають, і він стає схожим на звичайного домашнього кота. Навіть муркотить задоволено, граючи з дітьми у футбола. Мабуть, з нього хороший воротар, бо він дуже спритний. Такого б воротаря в їхню шкільну команду!
Славко дізнався, що в Африці є зовсім малюсінькі антилопи. Ні, не дітлахи дорослих антилоп, а вже дорослі. На зріст вони навіть менші від зайця. їх так і називають: карликові антилопи. Вони дуже довірливі, а тому стають легкою здобиччю різних звірів.
Настали канікули. Славко поїхав у табір. Книжки Брема дуже важкі. Він не міг повезти їх з собою. Спочатку навіть не уявляв, що робитиме там без них. Добре, що знайшлися в табірній бібліотеці тоненькі книжечки про природу Африки. Щоправда, не такі цікаві, як Брем.
Багато всяких дивин розказував він хлопцям вечорами біля намету.
Накупавшись за день уволю, наганявшись за м'ячем, вони дружно обсідали Славка. Били на собі комарів і слухали його з такою увагою, ніби.перед ними був бувалий у бувальцях чоловік і все те перебачив на власні очі.
Отак і незчулись, як відсурмили в ранкові сурми благословенні канікули. Першого вересня Славко знову пішов до школи. На перервах став розповідати хлопцям про рослини і тварин Африки, а вони, як і їхні ровесники в таборі, дивувалися, звідки він усе те знає.
Коли уроки скінчилися, і галаслива хлоп'яча ватага легко, мов футбольний м'яч, викотилася з шкільного подвір'я за ворота, Славко раптово глянув уздовж вулиці і навіть не одразу повірив своїм очам. Назустріч ішов його батько. В нього було дуже засмагле, майже схоже на мідь, обличчя.
— Ой! — вигукнув Славко і, вимахуючи портфелем, побіг назустріч.
Дужими руками батько підхопив його разом з портфелем і підкинув угору.
— То чи скучив за мною?
— Скучив! Скучив! Тебе так довго не було!
По дорозі додому батько розпитував Славка, що ж він тепер знає про Африку. І Славко розповідав усе вичитане в книжках.
— Ти в нас тепер доктор африкознавства,— похвалив батько. А вже біля шлагбаумів запитав:
— Чи вгадаєш, що я тобі привіз?
— Мангусту?
— Ні.
— Сервала?
— Ні.
— Ну, не крокодила ж?!
— І не крокодила,— усміхнувся батько.
— Що ж тоді? Кажи швидше, бо я не витерплю!
Замість відповіді батько голосно гукнув у двір:
— Славко прийшов!
— Славко! Славко! Славко! — раптом загукав хтось у відповідь трохи деренчливим голосом.
Славко здивувався:
— Хто це?
— Це...— сказав батько.— Сам побачиш, хто це!
І Славко побачив у клітці попелястого птаха з рожевим хвостом.
— Оце дивина! — вражено видихнув.
А птах загукав:
— Славко! Славко! Із школи йде Славко!
— Здрастуй,— сказав йому Славко.— Ти хто?
— Здр-р-р-растуй! Здр-р-растуй! Школяр-р-р-р! — радісно вигукнув птах і світив до нього жовтими очима. «Р» у нього звучало так, ніби тріщав розгризений горіх.
— Це папуга жако,— сказав батько.— Він вважається найрозумнішим з усіх папуг Африки, а може, й світу.
— Найр-р-ррозумніший! — авторитетно підтвердив папуга.
— Будемо дружити? — запитав його Славко.
— Др-р-ружити! Др-р-ружити! — задоволено підхопив Жако. Потім схилив голову набік, приязно подивився на нього й підморгнув.
— Скільки п'ятір-р-рок? Скільки п'ятір-р-рок? — запитував щораз папуга, коли Славко повертався зі школи.
Славко відповідав йому і брався за уроки.
Найбільше Жако подобалося кукурікати. Коли помічав на подвір'ї півня, гордо задирав голову, надувався, і в нього з горла викочувалося голосне:
— Ку-ку-рр-р-рріку!
Півень, червоний як вогонь і з червоними сердитими очима, гнівно роззирався на всі боки, щоб знайти й покарати порушника спокою. Не побачивши ніде нікого, підозріло дивився на папугу, що сидів на тину й удавав, наче то зовсім не його витівки. Вигляд у нього й справді був такий безневинний, що півень і геть розгублювався. Щоб не втрачати авторитету господаря подвір'я, суворо згукував курей, сокотів на них, раптово вдаряв себе червоними крильми в червоні боки й кукурікав. А з тину йому відповідав кукуріканням жако.
Ошелешений півень на якусь мить завмирав, а потім одстовбурчував крила, відступав для розгону назад і починав стрибати на тин, щоб провчити нахабу. Та доскочити аж до папуги йому не вдавалося, бо півень був уже старуватий, обважнілий од ситого й спокійного життя. Втомившись, утихомирювався, лягав під тином, тоскно і благально дивився на жако. Ніби казав тим поглядом: «Не тривож моє куряче господарство». Та жако, звичайно, того погляду не розумів. А тому знову починав кукурікати. І півень утікав зі своїм курячим гуртом аж на город. Папуга лишався дрімати проти сонечка І думати, чим би ще звеселити двір і розважити самого себе.
Коли Славко з'являється вдома, Жако не відступа од нього й на крок. Йде той до лісонасадження — там дідусь косить сіно — жако з ним.
Славко перегортає покоси, щоб сіно краще висихало, а Жако бігає за ним слідкома і посвистує.
Повз них пролітає поїзд. Папуга ніби задумується, навіть очі приплющує, а потім несподівано гука:
— О котр-р-рій годині буде поїзд?
— Ну ж і розумака ти, Жако,— з усміхом каже йому дідусь.
— Рро-зумака! — охоче погоджується жако.— Р-р-розумака! І знову ходить перевальцем по покосах, насвистує, задоволений собою і своїм життям.
Восени Славко застудився.
Вночі у нього була висока температура і він марив. Присмирілий Жако сидів біля хворого і не зводив з нього погляду сумних жовтавих очей. За вікном ляпотів холодний дощ і гримкотливо, спалахуючи вогнем, як блискавка, пролітали поїзди.
Коли прийшов лікар, папуга йому сказав:
— Хвор-р-рий! Славко хвор-р-рий! Темпер-р-ратура!
Доки лікар вислуховував Славкові легені, Жако з надією дивився на нього. Навіть не зворухнувся і не кліпнув жовтими намистинами очей. Дідусь, тато й мама теж мовчки стежили за лікарем, з нетерпінням чекаючи, що ж він скаже про хворобу.
Нарешті лікар сховав фонендоскоп у набитий всякою всячиною портфель, протер окуляри й мовив:
— Нічого страшного немає, але треба лікуватися.
— Лікуватися,— жалібно повторив жако.
Цілими днями за потьмянілим вікном шелепотів дощ, гримкотіли поїзди, а Славко лежав у кімнаті й нудився. Йому вже трохи полегшало, але виходити надвір не дозволялося. Єдина розвага — жако. Він і вірші розповідає, і співа, і свистить.
Навідали Славка однокласники, і Жако продемонстрував їм увесь свій репертуар.
— Йому на концертах виступати,— сказав хтось із хлопців.
І Жако ще більше запишався собою, аж очі примружив од задоволення і ще хвацькіше взявся висвистувати, потім нявкати й кукурікати. Він, мабуть, дуже тішився тим, що Славко одужує.
Стоїть серед вологого шумовиння обложних осінніх дощів степовий роз'їзд. Гасне в гущі безлистих потемнілих дерев перестук коліс, що летять здалеку і далеко.
Йдучи вранці до школи, Славко зупиняється, коли повз роз'їзд пролітає поїзд. Роздумливо вдивляється в мигтіння його вікон і уявляє тих щасливих людей, які їдуть у невідомі краї і побачать там усякі дива. «Ех, скоріше б уже нарешті вирости»,— скрушно зітхає він, і здається Славкові, що чекати йому до того часу — цілу вічність.
Славко оглядається на будинок і щораз помічає у відчиненій кватирці свого попелястого друга з яскравим хвостом. Жако задумливо дивиться на нього крізь сіре запинало дощу. Цікаво, чи згадує він свою Африку, де так багато сонця і, мабуть, не буває таких холодних дощів?
Славко знає, що без нього папуга вдома нудиться. Нікому показати свої таланти, ні з ким поговорити й розважитися. Терпляче чекатиме Славка зі школи. А коли той знову стане на порозі з важким портфелем у руках, жовто спалахнуть присмучені очі жако й він весело загукає, з насолодою вимовляючи «р»:
— Школяр-р-р! Школяр-р-р! Скільки п'ятір-р-ррок?!
... Оминаючи калюжі на бруківці, Славко йде до школи. По дорозі думає, що влітку він обов'язково візьме з собою Жако у табір. Бо такої розлуки на цілий місяць вони не витримають.
* * *
ХЛОПЧИК ВАЛЬ
Казка
Жив на світі маленький сіроокий хлопчик Валь.
Було в нього найзаповітніше бажання — мати розумного собаку. Він ніколи не бачив собак, йому тільки читали про них книжки. З книжок Валь узнав, що ці тварини дуже розумні істоти і віддані друзі. Тому він "їх і полюбив.
Якогось дня Валь проснувся і вирішив, що піде шукати собі собаку. Він не знав, де вони водяться, а тому подумав, що шукати їх треба в лісі.
І він пішов у ліс. А там йому зустрівся Гном-чарівник.
— Ти чом тут ходиш, хлопчику Валь? — запитав Гном.
— Я шукаю собаку,— сказав йому Валь.— А ти звідки мене знаєш?
— Я всіх знаю,— відповів Гном.
— А хто ж ти такий? — запитав Валь.
— Я найстаріший і найдобріший гном на світі. Я все знаю, я все можу.
— Як тобі добре,— мовив, зітхнувши, Валь.— Ти можеш мати все, що схочеш.
— А я нічого не маю, бо не хочу мати. Я живу лише для того, щоб виконувати людські бажання.
— Ой, то ти можеш мені допомогти?
— Можу. І допоможу.
Гном покрутив, свого зеленого вуса, схожого на лісову траву, суворо поморщив схожого на гриб носа і запитав:
— А ти знаєш, що собаку треба любити?
— Знаю і любитиму.
— От і добре,— полагіднішав Гном,— буде тобі собака.
Гном заклав два пальці в рота і тихенько свиснув. Враз на той свист з'явився яскравий, мов райдуга, дятел. Він сів на замшіле Гномове плече І допитливо подивився на хлопчика. Очі його світилися-проти сонця, як два маленькі ліхтарики.
— На суничній галявині живе самотній, усіма забутий собака. Лети до нього і скажи, що хлопчик Валь хоче з ним потоваришувати,— попрохав дятла Гном.
Валь навіть не встиг здивуватися, що дятел розуміє людську мову, а птах уже спурхнув з Гномового плеча.
Тільки-но встиг Валь переповісти Гномові, що як виросте, вивчатиме життя всяких тварин і вже читає про них книжки, аж тут і з'явився собака.
Він був великий, волохатий. І очі в нього були великі й сумні. Він довго дивився на Валя, а потім підійшов і став обнюхувати його руки.
Валь погладив його по голові, а потім присів і сказав собаці на вухо.
— Ти найкращий собака на світі. Давай дружити.
Собака лизнув хлопчикову щоку і поклав йому голову на плече.
— А чом у тебе такі сумні очі? — запитав собаку Валь.
— Цей собака колись товаришував з одним хлопчиком. Той хлопчик був дуже жорстокий. Він бив собаку палицею, стріляв у нього з рогатки. Терпів-терпів образи собака, а потім терпець йому увірвався, і покинув він свого кривдника. Відтоді жив у лісі самотньо і виглядав собі друга. А тепер ви одне одного знайшли. Шануйтеся і допомагайте одне одному в біді,— сказав Гном,— тоді назавжди залишитеся друзями.
— Дякую тобі, добрий Гноме,— промовив хлопчик Валь.
І собака теж подякував Гномові своєю мовою. А Гном знав і людську мову, і мову рослин та тварин. Він щось сказав собаці мовою тварин, а коли Валь допитливо подивився на нього, Гном пояснив:
— Я розповів йому, що ти добрий і чемний хлопчик і що ти давно хотів дружити з розумним собакою. Він же твоїх слів не зрозумів, тільки повірив твоєму голосу...
Попрощалися вони з добрим Гномом і пішли додому.
Відтоді завжди всі бачать собаку і хлопчика Валя разом. І всі кажуть, що вони друзі-нерозлийвода. Вони навіть у футбола грають удвох. Собака став найкращим воротарем у дворі.
А недавно до них прилетів з лісу дятел. Він сказав собаці, що на новорічну ялинку до них у гості прийде добрий Гном.
Валь ще того не знає, але як же він зрадіє, коли під яскравими вогнями ялинки раптом опиниться добрий Гном. А на вершечку ялинки примоститься Гномів друг — дятел — і весело дивитиметься на них своїми схожими на ліхтарики очима.
У сіроокого хлопчика Валя добре серце.
А Гном-чарівник завжди приходить тільки до того, у кого добре серце.
За матеріалами: Михайло Слабошпицький. "Славко і Жако". Збірка оповідань та казок. Художник Наталія Аксьонова. Київ, видавництво «Веселка», 1985 рік, 36 с.
Більше творів Михайла Слабошпицького на нашому сайті:
Михайло Слабошпицький. Оповідання для дітей
Ілюстровані оповідання Михайла Слабошпицького: "Чудасія на балконі", "Папуга з осінньої гілки", "Яблуня при вікні", "Золоті бджоли", "Васильків портрет", "Костик, море і дельфін", "Норвезький кіт у намисті", "Що ж буде з Костиком?", "Мій друг лелека", "Цікаве рибеня", "Пташині вісті", "Риба від діда Остапа", "Зоряний цвіт", "Де туман живе", "Зайчик, що вважав себе сміливцем", "Хата, де жили страхи", "Папуга з осінньої гілки", "Цінь-Цвірінь", "Славко й Жако", "Екскурсія в зоопарк", "Молода зима". Малювали картинки до книжок відомого українського прозаїка, критика, літературознавця та публіциста Михайла Слабошпицького художники: Наталія Аксьонова, Олексій Міщенко, В. І. Анікін.
"Хлопчик Валь", "Цінь-цвірінь", "Зайчик, що вважав себе сміливцем" - ілюстровані казки Михайла Слабошпицького для малят.