Володимир Даник. "Пісенною хвилею..."


Володимир Даник. Гортаючи сторінки книги. Українонько, доле моя.


 

Володимир Даник

ПІСЕННОЮ ХВИЛЕЮ… 

Кожен поет хотів би, аби вірші, ним створені, знайшли своє пісенне втілення, щоб поетичні рядки, написані ним, приходили до людей у суцвітті співучих голосів. Особливо, коли тема не може не хвилювати. Коли поет хоч трохи причетний до жанру пісні, то, прочитавши щойно створений вірш, уже помічає – тут може бути пісня. А ось чи вона буде – це вже питання… Треба, щоб знайшовся талановитий музикант, якого б вірш зумів схвилювати і який би написав мелодію до нього, який би зміг додати віршу, так би мовити, пісенні крила.
Автору цих рядків у цьому розумінні трохи легше, оскільки його літературна творчість починалася з авторської пісні. Що, власне кажучи, я і продовжую робити. Отож, побачивши, що вірш пісенний і знайшовши до нього мелодію, можеш узяти до рук гітару і виходити з піснею до читача. Але не все так просто. Інколи, прочитавши вірш, чітко розумієш – так, вірш і справді ж пісенний… Але не можеш не помічати – для музичного втілення цього вірша тільки голосу і гітари буде замало! Потрібні значно більші музичні можливості. 
Вірші, приведені нижче, узято з книги «Українонько, доле моя...» (Черкаси, «Інтроліга ТОР», 2018 рік). Це вірші так чи інакше тісно пов’язані з піснею. Або вірші пісенні, на основі яких пісня може народитися. Або вірші-роздуми про шляхи і долі творців української пісні. 
Батьки у мене вчителі, отож і перший з наведених віршів, і вірш пісенний, присвячений високому і непростому учительському покликанню.


  
НА БЕРЕГАХ УЧИТЕЛЬСЬКОЇ ДОЛІ

 

А дні – потоком! Нібито незмінним,
Та як бурхлива хвиля – кожна мить.
Не раз, бува, до пізньої години
Над зошитами вчителька сидить.

Ідуть літа і зовсім не поволі –
Приносять радість і печаль, і біль.
На берегах учительської долі
Стільки тривожних, неспокійних хвиль! 

А в зошиті – рядочок за рядочком!
Неначе тінь високого крила.
Дитячі очі – ніби колосочки,
Що їм би тільки сонця і тепла!

Ідуть літа і зовсім не поволі –
І не одна у буднів гостра грань!
На берегах учительської долі
Стільки бентежних мрій і поривань!

Вдивляється у очі юнь крилата!
Шукає до майбутнього мости.
Таки уміють вперто проростати
В дитячих душах зерна доброти.

Ідуть літа і зовсім не поволі –
І пролітають… ніби день один.
На берегах учительської долі
Стільки ще не подоланих вершин!

 

 

Нещодавно, 20 вересня 2018 року, у Черкасах, у обласній юнацькій бібліотеці імені В.Симоненка,  пройшов мистецький вечір, присвячений пам’яті Сергія Руднєва. Поета. Барда. Спортсмена. Людини неординарної, людини залюбленої в українську пісню. Людину, для якої поезія – це доля. Для якої пісня – це спалах з глибин душі.
Отож наступний вірш – це присвята поету, якого вже нема поруч з нами. Але його віршовані рядки, його схвильовані пісні, які він так натхненно виконував у супроводі свого співучого баяна, залишилися з нами.

 

 

ВИСОТА  

             Сергію Миколайовичу Руднєву

 

Життя важке... Отож і в серці ран,
Можна сказати, дуже вже немало...
То ж і поет береться за баян,
Щоб нас укотре – пісня об’єднала!

І знов слова, що спрагло на уста,
Що так нестримно – мов атака з флангу...
Що головне у пісні висота –
Не статусу... о ні... творчої планки!

 

 

Історія України тісно пов’язана з українською піснею. І українські співці у минулому, і нині сущі піснетворці завжди намагалися зігріти вогнем своєї душі таке близьке і рідне їм слово – Україна... І якщо замислитися, то у кожному справжньому українському вірші, у кожній натхненній і талановитій українській пісні є щось неймовірно щире, є щось кобзарське. Бо у добре знайомому слові кобзарство – і глибина традицій, і нев’янучий цвіт пісень, які народжуються і звучать у наші дні.
Про це і вірш, приведений нижче. 

 

 

*  *  *                               

Це, може, і милість... Та тільки – не царська!
Коли уже слово – мов цвіт... і крило!
Ми кажемо – пісня... А це в нас – кобзарське,
Що в генах крізь смуток і біль проросло.

Вчитайся в рядки, що – і дзвінко й крилато!
Щоб знову і знову збагнути в журбі
Так важко і щиро, так спрагло й затято:
Ми піснею – зрячі! А серцем  – сліпі...

А це все ж і спрага, і давня потреба!
Ото ж і в момент розтривожений цей –
Чи ти в мегаполісі... Чи серед степу...
А доля поета – це йти до людей!

Минають літа, але ж серцю буть – юним!
У ніжності весен, у повені слів.
І наші дороги – це струни... Це струни!
Отих... вже далеких від нас... кобзарів.

 

 

Творчість моя починалася ще у радянські часи з авторської пісні, пісні під гітару. Пісні російською мовою. Потім з’явилися і вірші. Теж російською. І цей факт легко зрозуміти. Працював я тоді інженером у науково-дослідному інституті. І хоч у моєму секторі більшість працівників була українцями, але розмови велися переважно російською мовою, Бо і документація, що нею користувалися і яку створювали, була російською. 
Злам у творчості відбувся пізніше, коли я почав брати участь у народнопісенному колективі «Червона калина», де в основному учасниками  були працівники Черкаського заводу телеграфної апаратури  і НДІ «Акорд», де я і працював. Після цього у мене з’явилися і вірші, і пісні рідною мовою.
А керував «Червоною калиною» у той час Іван Миколайович Супрун. Людина, залюблена в українську пісню. Людина з дуже немалим досвідом роботи у мистецтві. Потім він став заслуженим працівником культури України. Іван Миколайович частенько на репетиціях чи на святкових зібраннях колективу брав до рук баян. Але треба сказати, що немало років у складі Черкаського народного хору він виступав, як бандурист. Отож такий інструмент, як бандура, йому особливо дорогий. 

 

       І СУМУЮ, І РАДІЮ

                    Івану Миколайовичу Супруну

 

А буває і тиша зловісною,
Коли все надто чорним здається,
Але піснею, щирою піснею
Серце квітне і серце сміється!

Хоч і далеч буває похмурою,
Але ж серце – ясною зорею...
І сумую з своєю бандурою,
І укотре радію я з нею.

Я біду свою піснею вигою,
Бо в ній думи мої чорноброві!
Звідкіля ж у бандуроньки тихої
Стільки болю і стільки любові?!

Тільки серце в любові не кається,
Бо не все у житті удається.
Та тоді і бандурі співається,
Коли серце схвильовано б’ється!

Хоч і далеч буває похмурою,
Але ж серце – ясною зорею...
І сумую з своєю бандурою,
І укотре радію я з нею.

 

 

Україна – це слово святе для кожного з нас. Але Україну, яка вона була, яка вона є і якою буде, нам ще – відкривати і відкривати! Відкривати для себе українську пісню. Відкривати українську поезію. І відкривати власну душу – і українській поезії, і українській пісні!

Стаття надіслана автором особисто спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

 

Читайте також на нашому сайті:

Блог письменника, поета, гумориста, викладача ЧДТУ Володимира Даника
Володимир Даник - поет, прозаїк, автор пісень і бард. Автор 21 книг поезій, пісень і прози, серед яких: «Гуморески та байки» (1991), «Таємна зброя» (1992), «Під впливом НЛО» (1992), «Як стати молодим» (1992), «Вічна тема» (1993), «У Черкасах – сміються!» (2006) та інші. Володимир Олексійович - член Національної спілки письменників України, лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2016 р. та 2019 р.), лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», лауреат конкурсу «Автора! Автора!», який проводився журналом «Перець» та міністерством культури України.

Останні коментарі до сторінки
«Володимир Даник. "Пісенною хвилею..."»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми